Народний календар: Підготовка до весілля | Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва

Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва

Всі матеріали на даному сайті призначені виключно для ознайомлення без цілей комерційного використання.
Розробка та супровід сайту: AnisLogo
Передрук публікацій дозволяється тільки при розміщенні прямого посилання на сайт https://www.cultura.kh.ua

Українська моваEnglish (UK)
A+ R A-
Рейтинг статті:
( 5 шт. )

Народний календар: Підготовка до весілля

весілляЩойно старости, отримавши від дівчини та її батьків згоду на шлюб, полишали хату молодої, розпочинався процес підготовки до весілля. Хоч тривав він не довго (від сватання до вінця минало в середньому 2-3 тижні), але був багатим на різноманітні події, значення яких сучасній людині усвідомити досить важко. Підготовка до весілля провадилася в кількох напрямках: господарському, соціальному і – куди без цього? – магічному. Прагнули ж бо не лише відгуляти веселу та велелюдну «свайбу», а й полегшити процес адаптації дівчини в новій родині, «запрограмувати» щасливе спільне майбутнє молодих, згуртувати сільську громаду.

Про основні аспекти прийдешньої події свати домовлялися ще на сватанні. А наступного тижня батьки молодої, одружений брат або інші старші члени родини вирушали до роду молодого на «оглядини», прихопивши з собою хліб-сіль та незмінну пляшку горілки. Декларувалося, що метою цього візиту було довідатися, яке родина майбутнього зятя має господарство, чи вміють хазяйнувати і чи добре буде дівчині на новому місці. Родичі молодої проходжалися двором, роздивлялися по клунях і хлівах, зазирали в комору. Проте ці дії мали здебільшого символічний характер: життя сільської громади було влаштовано таким чином, що всі навколо знали, хто чим дише, хто є «жупан», а хто «голяк», і сватів засилали зазвичай до рівних собі. Тому досить швидко гості сідали за стіл. Так, за чарчиною, свати (на Слобожанщині так називали не лише тих, хто безпосередньо брав участь у сватанні, а й батьків свого зятя або невістки) ближче знайомилися один з одним, спілкувалися на різноманітні теми, нахвалювали своїх дітей та розмірковували про їх спільне майбутнє.

Приблизно за тиждень після сватання, найчастіше в неділю, вже батьки молодого разом із самим парубком та старостами йшли до хати молодої, аби обговорити господарські питання, що неодмінно виникають під час планування весілля: на яку неділю призначати «свайбу», скільки грошей витратить кожна зі сторін, яка кількість людей буде у весільному поїзді і що даруватимуть гостям та родичам.

Найбільш цікавою темою для обговорення було «придане». Ще на початку ХХ ст. гомоніли про те, яку худобину дасть батько за дочкою та скільки відкроїть землі, а вже за радянських часів за придане найчастіше правили гроші або щось з домашнього начиння.

Такі гостини називали «договорини». Як і у випадку з оглядинами, їх значення не було виключно утилітарним: не менш важливим вважали зближення двох родів, створення сприятливого емоційного тла.

На тижні перед весіллям вже клопотали про святковий стіл, який, між тим, не вирізнявся великою оригінальністю: подавали сметану, борщ, локшину, картоплю з м'ясом, ковбаси, холодець, вареники з капустою, картоплею, сиром, пиріжки з різноманітною начинкою, овочі, смажену рибу та оселедці, киселі.

Особливу увагу приділяли випіканню обрядових хлібів. Шишки, калач, дивень, підкоровайник, сова, борона, різочки – в кожному селі існував свій обов'язковий перелік обрядового печива, що його впродовж усього весільного дня використовували в різноманітних обрядодіях. Але головною окрасою хоч би якого весільного столу був коровай, круглий, як у Валківському чи Нововодолазькому районах, прямокутний, як на Краснокутчині, рясно вкритий шишечками, пташками, квітами й листочками з тіста. Його разом з іншими хлібами починали випікати в четвер або п'ятницю. Для цього кликали «коровайниць» – заміжніх жінок, неодмінно щасливих у подружньому житті. Не можна було долучати до цього діла вдовиць або тих, хто з чоловіком не ладнав, адже від щастя коровайниці залежить не лише смак виробу, а й насамперед вдача майбутньої сім'ї.

Усі ті весільні клопоти, про які йшла мова вище, лягали на плечі старших у родині, найперше батьків. Що молодий, що молода мали роль дещо відстороненого спостерігача. Недарма ж про вайлуватих та безініціативних людей у нас кажуть: «Сидить, як засватана». Така незвична для наших сучасників інертність молодих пояснюється, з одного боку, банальною недосвідченістю в господарських питаннях, а з іншого боку, особливістю їх ритуального стану: весілля, як і народження та похорон, є ключовим для традиційної культури ритуалом переходу, одна з ознак якого, на думку дослідників, – пасивність і навіть нерухомість.

Між тим, на молодій лежав обов'язок запросити на весілля гостей. Кликати їх ходила у суботу, разом зі старшою дружкою, своєю близькою незаміжньою подругою (в деяких селах до них приставала також менша дружка або й декілька дівчат-дружок). Наречена вдягалася святково, мала на голові вінок, який ще називали «цвітком» або «квіткою», підперезувалася тканим кролевецьким рушником. Так само убиралася і старша дружка, лише вінок у неї зазвичай був не такий пишний, і як ознаку свого особливого статусу тримала в руці палицю, прикрашену стрічками або «золотою бумагою».

Як заходили до хати, віталися з господарями та кланялися низенько. Молода тримала на рушнику шишку або хлібину, яку, виряджаючи, давала їй мати, клала на стіл й говорила: «Просили тато і мама, і я прошу, приходьте до нас на весілля». Господарі цілували хліб, який потому дружка знову загортала в рушник і тримала далі попід лівою рукою.
Останніми молода запрошувала майбутніх свекра та свекруху. У Богодухівському районі біля двору молодого дружка ламала палицю та перекидала її через хату. «Як перелетить палка через хату, значить я тут остануся, а як вертається назад – то все, розвод буде, брак буде недовгий», – пригадує Ночовка Варвара Федорівна з села Полкова Микитівка Богодухівського району.

Гостей від сторони молодого ходив запрошувати сам жених у супроводі старшого боярина. Мав на грудях купований восковий віночок.

Цього ж дня перевозили майно дівчини до хати її майбутнього чоловіка, яке залежно від місцевості називали придане, посад, сундук, скриня або постіль. «В сундук клали полотно, одяг, рядно, – розповідають мешканки села Сінне, що на Богодухівщині. – На сундук клали подушки, накривали ковдрою і везли до молодого в двір. Коли дівчина йшла заміж, треба щоб у сундуку в неї було сорочок двадцять вишитих». За дівочим скарбом зазвичай приїжджав молодий в компанії друзів та когось із членів родини. Їх, вмостившись на скрині, вже чекав молодший брат дівчини, який не лишав свого місця, аж поки не отримував викуп.

весільний коровайПорядкувати в свекрушиній хаті, своїй новій оселі вирушала молода з кимось із родичок або подруг: вони стелили постіль, розвішували рушники, діставали зі скрині увесь одяг, рядна, полотно, аби всі бачили, скільки добра надбала наречена, поки дівувала. Охочих же подивитися було вдосталь: не лише родина молодого пильно роздивлялася багатства нової невістки, а й сусіди стовбичили попід вікнами, спостерігаючи, як «убирали хату». Ото вже потім було розмов!

Як стемніє, у хаті молодої збиралися дівчата, аби попрощатися зі своєю подругою. Саме так, адже після весілля життя новоспеченої молодиці змінювалося кардинально: вона вже не мала права відвідувати вечорниці, досвітки та інші молодіжні зібрання, на її плечі вповні лягав тягар селянського господарювання та ще й в чужій хаті, де доведеться годити і чоловіку, і свекру зі свекрухою, і ще бог його знає кому. Тому й співали на дівич-вечері тужливих пісень, а ще тих, які співатимуть наступного дня на весіллі, щоби гарненько згадати й підучити. Бувало, що до дівочого гурту долучався і молодий зі своїми боярами – вже не так багато лишалося місця для суму.

На дівич-вечері дівчата вили гільце: сосну, вишню або чорноклен метра півтора заввишки встромляли у відро з зерном, хлібину чи хрестовину та рясно прикрашали паперовими квітами, стрічками, горішками, цукерками, бубликами. На вершечок чіпляли найбільшу й найгарнішу квітку або, як у селі Станичне Нововодолазького району, три квіточки: «Це пара і дитя», – згадує Доля Галина Петрівна.

В одних селах гільце ще довго стояло в хаті молодих, тішачи око, в інших його розбирали в понеділок, а в селі Лисича Краснокутського району молода роздавала гілочки гостям, коли ті виходили з-за столу.

На вечоринах дружки також плели молодій вінок, лаштували паперові квіточки, аби прикрасити коровай, одягали наречену в її весільне вбрання, щоби подивися, як воно буде завтра на свайбі, а коли наставав час іти додому, співали:

Прощай, прощай, та й Марійко,
Бо ми вже йдемо,
Твоє гуляннячко
Собі беремо.

Глибокого вечора розходилися дівчата по хатам, залишаючи молоду наодинці з острахами та сподіваннями, аби завтра з самого ранку знову зібратися на її подвір'ї та своїм дзвінким молодим співом привітати народження нової сім'ї.

Аудіозапис: «Ой люди вороги Ой попе гордію»

Ноти: "Ой люди люди вороги" (весільна) с.В'язова, Краснокутський район, Харківська область

Сховати метелика