Щойно старости, отримавши від дівчини та її батьків згоду на шлюб, полишали хату молодої, розпочинався процес підготовки до весілля. Хоч тривав він не довго (від сватання до вінця минало в середньому 2-3 тижні), але був багатим на різноманітні події, значення яких сучасній людині усвідомити досить важко. Підготовка до весілля провадилася в кількох напрямках: господарському, соціальному і – куди без цього? – магічному. Прагнули ж бо не лише відгуляти веселу та велелюдну «свайбу», а й полегшити процес адаптації дівчини в новій родині, «запрограмувати» щасливе спільне майбутнє молодих, згуртувати сільську громаду.
Про основні аспекти прийдешньої події свати домовлялися ще на сватанні. А наступного тижня батьки молодої, одружений брат або інші старші члени родини вирушали до роду молодого на «оглядини», прихопивши з собою хліб-сіль та незмінну пляшку горілки. Декларувалося, що метою цього візиту було довідатися, яке родина майбутнього зятя має господарство, чи вміють хазяйнувати і чи добре буде дівчині на новому місці. Родичі молодої проходжалися двором, роздивлялися по клунях і хлівах, зазирали в комору. Проте ці дії мали здебільшого символічний характер: життя сільської громади було влаштовано таким чином, що всі навколо знали, хто чим дише, хто є «жупан», а хто «голяк», і сватів засилали зазвичай до рівних собі. Тому досить швидко гості сідали за стіл. Так, за чарчиною, свати (на Слобожанщині так називали не лише тих, хто безпосередньо брав участь у сватанні, а й батьків свого зятя або невістки) ближче знайомилися один з одним, спілкувалися на різноманітні теми, нахвалювали своїх дітей та розмірковували про їх спільне майбутнє.
Приблизно за тиждень після сватання, найчастіше в неділю, вже батьки молодого разом із самим парубком та старостами йшли до хати молодої, аби обговорити господарські питання, що неодмінно виникають під час планування весілля: на яку неділю призначати «свайбу», скільки грошей витратить кожна зі сторін, яка кількість людей буде у весільному поїзді і що даруватимуть гостям та родичам.
Найбільш цікавою темою для обговорення було «придане». Ще на початку ХХ ст. гомоніли про те, яку худобину дасть батько за дочкою та скільки відкроїть землі, а вже за радянських часів за придане найчастіше правили гроші або щось з домашнього начиння.
Такі гостини називали «договорини». Як і у випадку з оглядинами, їх значення не було виключно утилітарним: не менш важливим вважали зближення двох родів, створення сприятливого емоційного тла.
На тижні перед весіллям вже клопотали про святковий стіл, який, між тим, не вирізнявся великою оригінальністю: подавали сметану, борщ, локшину, картоплю з м'ясом, ковбаси, холодець, вареники з капустою, картоплею, сиром, пиріжки з різноманітною начинкою, овочі, смажену рибу та оселедці, киселі.
Особливу увагу приділяли випіканню обрядових хлібів. Шишки, калач, дивень, підкоровайник, сова, борона, різочки – в кожному селі існував свій обов'язковий перелік обрядового печива, що його впродовж усього весільного дня використовували в різноманітних обрядодіях. Але головною окрасою хоч би якого весільного столу був коровай, круглий, як у Валківському чи Нововодолазькому районах, прямокутний, як на Краснокутчині, рясно вкритий шишечками, пташками, квітами й листочками з тіста. Його разом з іншими хлібами починали випікати в четвер або п'ятницю. Для цього кликали «коровайниць» – заміжніх жінок, неодмінно щасливих у подружньому житті. Не можна було долучати до цього діла вдовиць або тих, хто з чоловіком не ладнав, адже від щастя коровайниці залежить не лише смак виробу, а й насамперед вдача майбутньої сім'ї.
Усі ті весільні клопоти, про які йшла мова вище, лягали на плечі старших у родині, найперше батьків. Що молодий, що молода мали роль дещо відстороненого спостерігача. Недарма ж про вайлуватих та безініціативних людей у нас кажуть: «Сидить, як засватана». Така незвична для наших сучасників інертність молодих пояснюється, з одного боку, банальною недосвідченістю в господарських питаннях, а з іншого боку, особливістю їх ритуального стану: весілля, як і народження та похорон, є ключовим для традиційної культури ритуалом переходу, одна з ознак якого, на думку дослідників, – пасивність і навіть нерухомість.
Між тим, на молодій лежав обов'язок запросити на весілля гостей. Кликати їх ходила у суботу, разом зі старшою дружкою, своєю близькою незаміжньою подругою (в деяких селах до них приставала також менша дружка або й декілька дівчат-дружок). Наречена вдягалася святково, мала на голові вінок, який ще називали «цвітком» або «квіткою», підперезувалася тканим кролевецьким рушником. Так само убиралася і старша дружка, лише вінок у неї зазвичай був не такий пишний, і як ознаку свого особливого статусу тримала в руці палицю, прикрашену стрічками або «золотою бумагою».
Як заходили до хати, віталися з господарями та кланялися низенько. Молода тримала на рушнику шишку або хлібину, яку, виряджаючи, давала їй мати, клала на стіл й говорила: «Просили тато і мама, і я прошу, приходьте до нас на весілля». Господарі цілували хліб, який потому дружка знову загортала в рушник і тримала далі попід лівою рукою.
Останніми молода запрошувала майбутніх свекра та свекруху. У Богодухівському районі біля двору молодого дружка ламала палицю та перекидала її через хату. «Як перелетить палка через хату, значить я тут остануся, а як вертається назад – то все, розвод буде, брак буде недовгий», – пригадує Ночовка Варвара Федорівна з села Полкова Микитівка Богодухівського району.
Гостей від сторони молодого ходив запрошувати сам жених у супроводі старшого боярина. Мав на грудях купований восковий віночок.
Цього ж дня перевозили майно дівчини до хати її майбутнього чоловіка, яке залежно від місцевості називали придане, посад, сундук, скриня або постіль. «В сундук клали полотно, одяг, рядно, – розповідають мешканки села Сінне, що на Богодухівщині. – На сундук клали подушки, накривали ковдрою і везли до молодого в двір. Коли дівчина йшла заміж, треба щоб у сундуку в неї було сорочок двадцять вишитих». За дівочим скарбом зазвичай приїжджав молодий в компанії друзів та когось із членів родини. Їх, вмостившись на скрині, вже чекав молодший брат дівчини, який не лишав свого місця, аж поки не отримував викуп.
Порядкувати в свекрушиній хаті, своїй новій оселі вирушала молода з кимось із родичок або подруг: вони стелили постіль, розвішували рушники, діставали зі скрині увесь одяг, рядна, полотно, аби всі бачили, скільки добра надбала наречена, поки дівувала. Охочих же подивитися було вдосталь: не лише родина молодого пильно роздивлялася багатства нової невістки, а й сусіди стовбичили попід вікнами, спостерігаючи, як «убирали хату». Ото вже потім було розмов!
Як стемніє, у хаті молодої збиралися дівчата, аби попрощатися зі своєю подругою. Саме так, адже після весілля життя новоспеченої молодиці змінювалося кардинально: вона вже не мала права відвідувати вечорниці, досвітки та інші молодіжні зібрання, на її плечі вповні лягав тягар селянського господарювання та ще й в чужій хаті, де доведеться годити і чоловіку, і свекру зі свекрухою, і ще бог його знає кому. Тому й співали на дівич-вечері тужливих пісень, а ще тих, які співатимуть наступного дня на весіллі, щоби гарненько згадати й підучити. Бувало, що до дівочого гурту долучався і молодий зі своїми боярами – вже не так багато лишалося місця для суму.
На дівич-вечері дівчата вили гільце: сосну, вишню або чорноклен метра півтора заввишки встромляли у відро з зерном, хлібину чи хрестовину та рясно прикрашали паперовими квітами, стрічками, горішками, цукерками, бубликами. На вершечок чіпляли найбільшу й найгарнішу квітку або, як у селі Станичне Нововодолазького району, три квіточки: «Це пара і дитя», – згадує Доля Галина Петрівна.
В одних селах гільце ще довго стояло в хаті молодих, тішачи око, в інших його розбирали в понеділок, а в селі Лисича Краснокутського району молода роздавала гілочки гостям, коли ті виходили з-за столу.
На вечоринах дружки також плели молодій вінок, лаштували паперові квіточки, аби прикрасити коровай, одягали наречену в її весільне вбрання, щоби подивися, як воно буде завтра на свайбі, а коли наставав час іти додому, співали:
Прощай, прощай, та й Марійко,
Бо ми вже йдемо,
Твоє гуляннячко
Собі беремо.
Глибокого вечора розходилися дівчата по хатам, залишаючи молоду наодинці з острахами та сподіваннями, аби завтра з самого ранку знову зібратися на її подвір'ї та своїм дзвінким молодим співом привітати народження нової сім'ї.
Аудіозапис: «Ой люди вороги Ой попе гордію»
Ноти: "Ой люди люди вороги" (весільна) с.В'язова, Краснокутський район, Харківська область