Виставка національного українського костюму «Етноеволюція» з 22 серпня по 28 вересня 2013 року буде представлена в Обласному центрі культури і мистецтва. Два унікальних експонати у цій експозиції - з колекції Віри Осадчої, кандидата мистецтвознавства, доцента Харківської державної академії культури.
У колекції Віри Осадчої більше десятка старовинних сорочок з Харківщини та Полтавщини, а також рідкісні зразки зимового та демісезонного одягу, який носили наші предки більше сотні років тому.
«На виставці «Етноеволюція» я представила дві старовинні жіночі сорочки, обом більше ста років, - розповідає одна з учасниць проекту Віра Осадча. - Обидві вони вишиті білим по білому із застосуванням техніки вирізування. Одна - з села Добропілля Валківського району. З візерунком на рукавах у вигляді свастик - це ведичний знак сонячної енергії. Свастика застосовувалася ще в практиці древніх шаманів для освітлення світу від темних духів, тобто, зображуючи такі узори на одязі, передбачалося, що ніби приноситься світло у світ. Це весільна сорочка, коли жінка йшла заміж, на рукавах вишивались свастики, спрямовані до неї. Це дуже рідкісний екземпляр, і жінка, яка мені подарувала цю річ, розповіла, що це сорочка її прабабусі. Вона зберігала для майбутньої невістки, але у неї син загинув в Афганістані, і вона каже мені: «Я ось дарую тобі цю сорочку, щоб ти не була сама, якщо хтось у тебе її проситиме, ти відповідай, що можеш віддати цю сорочку лише разом із собою». Один чоловік до мене прийшов і каже, продай, я кажу, не можу, тільки зі мною. Він каже, а я ж одружений. Ось так сорочка залишилася у мене».
Другий експонат - з вишивкою на комірі, на подолі, на манжетах і рукавах.
«Орнамент на комірі - це небесні знаки - води і сонця, самий низ сорочки прикрашений знаками землі - засіяного поля (вишивка ніби ромбиками). А на рукавах - рослинний орнамент - це дерева, дерево життя. Причому, в кожному з дерев налічується по 12 гілочок - за числом місяців, а всього в цьому візерунку 365 знаків - за кількістю днів у році», - роз'яснює символіку старовинної вишивки мистецтвознавець.
Як музикознавець, фольклорист Віра Осадча нерідко бувала у фольклорних експедиціях, і з гіркотою розповідає, як їй доводиться чути, що багато старовинних речей просто спалюють у багаттях.
«Збереження спадщини і розуміння необхідності цього - це одні з найбільших проблем нашого 21-го сторіччя. І не тільки в нашій країні. Ці проблеми намагаються вирішувати на міжнародному рівні. Створюються комісії ООН і ЮНЕСКО, які ставлять цю проблему як одну з пріоритетних. Але сьогодні часто можна почути таку думку, що ті традиції, які були раніше, тепер не потрібні, оскільки вони втратили практичне значення. Але це - від нерозуміння, - вважає Віра Осадча. - Почуття цінності традиції пов'язане з естетичним почуттям і безпосереднім зверненням до пам'яті предків, до досвіду створення навколо себе певного культурного простору, який колись побутував у наших попередніх поколінь. Це момент якоїсь психологічної ментальної взаємодії з ними. Це важливо для сучасної людини, причому, не тільки на свідомому рівні, а й на підсвідомому. Недарма ж помічено такий феномен: будь-яка людина дивиться на стару вишивку, і вона її вражає, хоча сама не знає, чому. У даному випадку мова йде про етнічну пам'ять, про фольклорну пам'ять. Ми говоримо про пам'ять, яка тягнеться за межі людського життя».
Будь-який предмет матеріальної культури - це звернення в майбутнє, каже Віра Осадча:
«Ми з вами в якийсь момент закінчимо своє існування, а ті предмети культури, які ми створюємо, йдуть у майбутнє і супроводжують життя наступних поколінь. Деяким людям зручно вважати, що вони знаходяться десь на узбіччі культурного процесу, тим більше що у нас так багато нового створюється, бурхливо розвиваються технології. У будь-якому разі, збереження традиційної культури - це пріоритетний напрямок. Адже будь-який прояв культури починається з людини, а предмет матеріальної культури або нематеріальний культурний пам'ятник, такий як пісня, повір'я, обряд, наприклад, звернені, в першу чергу, до людини. Насправді ніщо не йде в нікуди. Вернадський говорив про ноосферу. Ми говоримо про те, що у нас є пам'ять поколінь, в нашому мозку є прояви, пов'язані з тим, що ми пам'ятаємо щось з минулого, воно зберігається в пасивній пам'яті, і його можна викликати в активну пам'ять».
Для того щоб викликати культурну пам'ять і перевести її з пасивного стану в активний, потрібні якісь орієнтири. Приміром, та ж старовинна вишивка, крій сорочки, розподіл частин одягу, логіка цих частин, їх старовинне, обрядове значення.
«У цьому відношенні треба б не стільки критикувати сучасних людей, не змушувати їх одягатися в старовинне (ні, сучасна людина живе в певних умовах), але відвести в сучасному культурному просторі місце для культурної спадщини потрібно обов'язково. Якщо говорити про сучасний мультикультурний простір, у нас є кілька пластів, кілька мотивацій для того, щоб займатися тією чи іншою справою. Зараз ми говоримо в основному про реставрацію, про трансформацію. Реставруючи і трансформуючи, ми ніби міняємо форму передачі або форму трансляції цієї культурної інформації. І ця форма трансляції пов'язана з тим, що ті чи інші культурні території, на яких раніше це мистецтво чи ці традиції побутували, все більш звужуються в наш час. І, маючи це на увазі, ми, так чи інакше, консервуємо ці моменти», - важає мистецтвознавець.
І ось, наприклад, виставки (чи музеї, сама функція людини як зберігача тієї чи іншої спадщини) саме актуальні для нашого часу, для сучасності.
«Також актуальною може бути ідея створення музею ніби під відкритим небом, коли є ентузіасти, згодні жити в цьому культурному просторі, - вважає Віра Осадча. - І такі музеї є, вони дуже популярні в Європі (і у Франції, і в Норвегії, і в Данії), а кельтська культура дуже затребувана у молоді в різних країнах. В Україні є такий музей у Пирогові, де не тільки представлені об'єкти традиційного культурного життя, але там можна жити, займатися сільськогосподарськими роботами згідно зі стародавніми методами, як це відбувалося сотні років тому, народними промислами, передавати їх відвідувачам музею. Цікавий досвід села Писарівка Золочівського району Харківської області (це було у 80-х роках минулого століття), коли за ініціативою місцевої сільради був відновлений образ старого слобожанського села. Туди звезли старі моменти архітектури. Там була корчма, хата, господарські будівлі, млин, звичайно, церква. Був куточок, куди було цікаво прийти і подивитися минуле цього села. Добре б на Харківщині зробити такий музей традиційної культури Слобожанщини», - вважає Віра Осадча.
Вона підкреслює важливість застосування різних способів пропаганди наших національних традицій.
«Тут всі засоби добрі: і виставки, і такий дослідний репродуктивний колектив, як «Муравський шлях» центру культури і мистецтва, і створення тимчасових майданчиків з реконструкцією старовинного устрою побуту наших сіл, як на Слобожанському ярмарку, фестивалях «Весілля в Малинівці» і «Печенізьке поле». Також і наш кобзарський цех під час проведення культурно-масових заходів показував, як робиться бандура, як на ній щось виконується, гончарі демонструють, як працює гончарний круг й таке інше. Все це входить в роботу зі створення культурного простору», - зазначає Віра Осадча.