Навесні цього року у Києві відбулася презентація найбільшого онлайн-архіву українського пісенного фольклору«Поліфонія». Проект, що об’єднав науковців з України, Угорщини та Франції, має на меті дослідити та зберегти живу пісенну традицію українського села. Задля цього міжнародна команда на чолі з ініціатором і керівником проекту, угорським музикантом та етнографом Миклошем Ботом вирушила в експедицію країною. У вересні дослідники відвідали Харківську область.
Про особливості роботи в міжнародному середовищі, а також стан і перспективи збереження традиційної культури розповіли учасниці харківського етапу експедиції – співробітниці Обласного організаційного-методичного центру культури і мистецтва, фольклористки Наталя Олійник і Галина Лук’янець.
Це вже не перший гучний проект, в орбіту якого потрапила Харківська область. Йдеться про фестивалі, виставки, видавничі ініціативи, зокрема й ті, що зачіпають проблему збереження традиційної культури, хоча ще кілька років тому навіть серед фахівців український схід був такою собі terra incognita. Чи можемо ми говорити про появу моди на Слобожанщину?
Галина Лук’янець: На скільки мені відомо, «Поліфонія» від початку планувався як всеукраїнський проект. Своєрідний атлас традиційної музики, де б у високій якості були зібрані найкращі її взірці з усіх етнографічних регіонів. Хочеш – слухай, хочеш – досліджуй, хочеш – вчи та співай сам. Ідея, якою марило не одне покоління фольклористів і яка до останнього здавалася недосяжною.
Чому?
Г. Л.: Якщо коротко, це вимагає колосальних ресурсів. Сьогодні фольклорист – це не романтик, який із зошитом та олівцем мандрує у село приміською електричкою. Сучасні технічні засоби для запису та дигіталізації, програмне забезпечення, праця архівістів та інших фахівців – все це вимагає коштів і не малих. Щоправда, раніше мова йшла передусім про обробку та презентацію вже існуючих архівів, тоді як ініціатори проекту «Поліфонія» поставили перед собою інше завдання – зробити зріз «живої» традиції, показати, в яких умовах народна музика існує в наші дні.
Що ж стосується моди, я б радше воліла говорити про розширення світоглядних горизонтів. Українців нарешті почало цікавити не лише те, що знаходиться на поверхні, – з’явився ентузіазм зазирнути трохи далі і глибше. Наприклад, в Україні є місця, де традиційна культура, зокрема її музична складова, зберіглася досить добре аж до наших днів: Полісся, Полтавщина, Карпати. Донедавна саме вони притягували до себе левову частку уваги дослідників і простих поціновувачів. Харківська область на цьому тлі губиться. Тут вже на початку ХХ століття традиційна культура почала стрімко втрачати свої позиції, а події Другої світової війни мали для неї фатальні наслідки.
Наталія Олійник: Тішить, що сьогодні з’являються проекти, покликані заповнити білі плями на карті України. І цікавість до Слобідського краю та його культури теж не може не радувати. Проте наш регіон непростий. Первинний склад учасників фольклорних гуртів, що сформувалися та активно діяли наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, – нині досить літні люди. Вони вже не співають у колективах. Хтось відійшов у вічність. А разом із ним, на жаль, зник і цілий пласт традиційної культури: як пісенна її складова, так і знання, пов’язані з побутуванням обрядів і звичаїв.
Харківська область – уже не перша зупинка на шляху експедиції «Поліфонія». Раніше були, якщо не помиляюся, Київщина, Полтавщина, Сумщина. Хто і за яким принципом складав маршрут харківської частини експедиції?
Г. Л.: Наприкінці літа до нас звернулася одна з координаторок проекту співачка гурту «Божичі», етномузиколог Сусанна Карпенко, запропонувавши долучитися до ініціативи, зокрема допомогти, так би мовити, зорієнтуватися на місці. Сказати відверто, ми трохи злякалися. Зазвичай, плануючи етнографічні експедиції, хочеться побачити якомога більше, а цього разу вийшло навпаки. Довго вирішували, які села включити в план, на що звернути увагу, як правильно підготувати виконавців до запису. Хотілося, щоб Харківська область на загальному тлі виглядала не гірше.
Така ретельність, боюся, викликала недовіру у наших київських і закордонних колег. Мовляв, а що, коли ми чогось не знаємо? Можливо, десь поруч, у сусідньому селі, діє стихійний співочий гурт, який легко видасть на-гора унікальний місцевий матеріал? Довелося їх розчарувати.
Н. О.: Мої враження від експедиції позитивні, позаяк ми змогли оцінити реальну ситуацію побутування фольклорного жанру на Харківщині. Але фактично пісенна традиція з притаманним їй багатоголоссям втрачена.
Г. Л.: Саме так. Добре, що записи будуть опубліковані, але це лише залишки тієї розкоші, яку можна було почути ще пару десятиліть назад. Ми вкотре переконалися, що зникли цілі жанрові пласти. Лише в Лимані та Гетьманівці нам проспівали купальських пісень. Трохи краща ситуація з традиційними зимовими календарними піснями: декілька щедрівок і колядок нам записати вдалося. Але і їх уже не знають гурти з Писарівки, Кегичівки, Пісок-Радьківських. Дуже мало пам’ятають і виконують на сцені весільних пісень, а якщо такі пісні і збереглися, то найчастіше вони співаються на єдину мелодійну формулу. Раніше ж у традиційному весільному обряді звучали щонайменше три-п’ять різних наспівів-формул.
Ще одна болюча втрата – зникаюче багатоголосся. Майже всі гурти, з якими довелося спілкуватися, у кращому випадку співають на два голоси, а то й на один, хоча ще років за 20 до цього гарна лірика звучала принаймні в три голоси. Все менше виконуються давні ліричні пісні про козаків, чумаків, рекрутів з розлогим слобожанським розспівом, драматичною манерою виконання. А ось пізні пісні, що набули поширення в ХХ столітті, нині займають у репертуарі гуртів чільне місце. Поруч із ними – багато запозичень із різних джерел, новотворів, навіть авторських текстів… Не дивно, що керівники експедиції намагалися знайти найстарших виконавців, які краще пам’ятають давнину і хоч якось могли б продемонструвати традиційну манеру співу.
А чи важко знайти спільну мову з місцевими мешканцями? Як вони сприймали учасників експедиції, особливо іноземців? Все-таки дається взнаки і вікова, і соціальна, і культурна різниця.
Г. Л.: Сама ситуація, коли навколо вас встановили купу мікрофонів і натиснули кнопку запису, для непрофесіоналів дуже стресова. І тут багато залежить від дослідника. Кожен досвідчений «польовик», думаю, має свої нехитрі секрети: поговорити з людиною, виявити до неї належну увагу, розказати про себе та свою роботу простими словами. Допомагають налагодити контакт гостинці: цукерки, печиво, шоколад. Та і їхати геть відразу після сеансу не годиться, позаяк за сільським звичаєм голодного гостя ніхто не відпустить. Інколи саме за підсумковим застіллям з варениками, пиріжками, борщем та іншою смакотою вдавалося зафіксувати додатковий цінний матеріал.
Загалом люди дуже відкриті, охоче йдуть на контакт. Керівника експедиції Миклоша Бота жінки з села Піски-Радьківські запам’ятали як Миколу Васильовича. Проте мовний бар’єр все ж дещо заважав. Наші виконавці вельми чутливі до критики. Коли вони чули незнайому мову і не розуміли, про що йдеться, починали сумніватися, чи все роблять правильно, чи гість ними задоволений.
Н. О. Це була не зовсім типова експедиція. Особисто ми знали, до кого їдемо, і приблизно уявляли, що там почуємо. Виконавці теж мали час підготуватися. Ми навіть влаштовувати прямі включення телефоном з репетицій гуртів: люди нам співали у слухавку, а ми потім коментували почуте. Це допомогло визначитися з репертуаром, трохи скорегувати манеру виконання, а отже зекономити час безпосередньо під час запису.
Цікаво, що ми зараз говоримо здебільшого про організовані творчі колективи, які діють при сільських клубах чи будинках культури. Ще з радянських часів побутує думка, що це здебільшого кітч і несмак, а справжнє мистецтво, мовляв, зберігається в своєму природному середовищі. Це ті пісні, які люди співають за роботою, за святковим столом, в особливі моменти свого життя.
Г. Л.: Ситуація дещо парадоксальна. Хоча засадничо радянський культпросвіт не приніс традиційній культурі нічого хорошого, на сьогодні фольклор краще зберігся в рамках клубної системи. Особливо в осередках, де знайшовся грамотний і небайдужий до народного мистецтва художній керівник. А ось романтизована модель, коли селяни збираються та співають у своє задоволення, вже не працює. Світ змінився. Також врахуйте, що ми маємо справу з людьми молодшого та середнього віку, які часто вперше пробують голос саме на репетиції клубного колективу, а не на вечорницях чи вулиці, як було колись. У такому випадку без допомоги фахового музиканта обійтися важко.
Думаю, більшість проблем, з якими ми зараз маємо справу, пов’язані з нерозумінням глибинних процесів передачі знань і вмінь. Наші пращури не народжувалися видатними співаками: існувала справжня народна вокальна школа, люди вчилися цьому мистецтву десятиліттями і не всі досягали однакових успіхів.
Н. О.: На Харківщині в часи радянської влади заборонялася будь-яка участь людей у святах і обрядах поза межами клубних закладів. Це призвело до заміни складного на просте, сакрального на профанне, традиційного на новотвори. Йдеться, наприклад, про зміну автентичних текстів як обрядових, так і ліричних пісень, вкраплення до них військової та радянської тематики або й цілковите зникнення.
Під час масових заходів, у яких брали участь фольклорні гурти, хотіли чути лише жартівливі пісні. Якщо ж ліричні твори все-таки виконувалися, то в скороченому варіанті. Теперішнє покоління співаків повного тексту не знає взагалі.
Яким чином змальовану вами ситуацію можна покращити?
Н. О.: Якщо говорити про методичну роботу, на мою думку, необхідно прислухатися до потреб конкретного фольклорного колективу. Наприклад, організувати кількаденні виїзди фахівців з Харкова до сіл, де гурт працює. Часто це віддалені райони, погане транспортне сполучення – люди не мають змоги відвідувати освітні заходи в обласному центрі, брати участь у фестивалях, спілкуватися з однодумцями. Не завжди у розпорядженні аматорів є професійний музикант, який до того ж знається на традиційній культурі. Тому виїзна допомога фольклористів була б вкрай доречною під час вивчення народної манери розспіву, збору місцевого фольклорно-етнографічного матеріалу, його опрацювання і відродження у конкретному осередку.
Також слід заохочувати школярів до участі у фольклористичному русі. Незважаючи на бідкання, що, мовляв, діти виростають, від’їжджають на навчання або просто зраджують своїм захопленням і треба починати все спочатку. Зміна поколінь – це запорука розвитку.
Г. Л.: По-перше, треба визнати факт змін і їх незворотність, якщо хочемо прийти від парадигми «говорили, балакали – сіли та й заплакали» до чогось більш конструктивного. Так, носії традиції старіють і йдуть у кращі світи. Так, аматорське мистецтво на селі не користується тими увагою та підтримкою, на які заслуговує. Але в той же час поруч із нами живуть талановиті люди, для яких традиційна музика – це невід’ємна частина життя, а отже надія на краще є. Навіть остання експедиція показала, що дещо в наших краях залишилося незмінним, – це гостинність і привітність, з якими тут зустрічають гостей.
Розмовляла Світлана Коновалова
