Організатори кінопоказу, що відбувся 12 травня в галереї «Мистецтво Слобожанщини», звернулися до рідкісного жанру документального кіно: вони презентували короткометражки. Невеликі історії-портрети змусили глядачів замислитися про стан моралі і соціальних проблемах в суспільстві.

Ініціатором вечора став Харківський центр вільного часу «Ми разом». Як зазначила кінорежисер і ведуча вечора Аріна Черкашина, короткометражне кіно - це жанр, якого у нас нібито немає, в програмі телебачення він не представлений, в кінотеатрах не показується, а існує тільки в форматі фестивальних показів. Проте його знімають досить відомі і талановиті режисери.

У програмі вечора були заявлені три короткометражних документальних фільми: «Прихована Краса» (реж. Мохсен Ходабандех, Іран), «Іван-Дивак» (реж. Наталія Іванова, Україна), «Дріфтер» (реж. Олександр Образ, України). Але на цьому вечір не закінчився: на прохання глядачів був показаний ще «бонусний» фільм Аріни Черкашиної «Білі крила», присвячений відомій харківській рок-групі.

Портрет перший: жінка з родимою плямою на обличчі

Підбірка документальних фільмів знайомила гостей галереї з таким незвичайним і складним жанром, як «фільм-портрет». Перші два фільми іранського і українського режисера розповідали про неординарних особистостей. У короткометражці «Прихована краса» представляється жінка, обличчя якої знівечене родимою плямою, позбавивши її не лише зору, а й людської уваги. Фізична потворність стала причиною відторгнення її в суспільстві і самотнього життя на своїй рисової фермі. Але при цьому вона залишається відкритою світу і чекає, що хтось нарешті побачить і зрозуміє її справжню, хоч і приховану, красу.

«Цей фільм дуже дорогого коштує, - каже Аріна Черкашина. - Велика рідкість, коли люди так щиро розкриваються перед камерою. Дуже складно розташувати до себе людину, тим більше відкинуту суспільством, складно знайти правильні питання і інтонації. Те, що вдалося зробити режисеру в цьому фільмі - геніально!».

Портрет другий: немає пророка в своїй вітчизні

В іншому фільмі «Іван-Дивак» всього за чотири хвилини режисер Наталія Іванова малює портрет народного художника-примітивіста і вічного опозиціонера - Івана Приходька. Він визнаний світом митець, але не прийнятий рідними односельцями. Не сприймають ні його творчості, ні його світогляду. Він живе в хаті з земляною долівкою, відкрито висловлює свою думку і продовжує живописні традиції Марії Приймаченко.

Ці два різні портрети, показані у двох фільмах, об'єднує те, що обидві ці людини відкинуті оточенням. У першому випадку - фізичне відхилення від стандарту, а в другому - нонконформістська позиція, - послужили причиною соціальної ізоляції.

Після перегляду фільмів розгорілося обговорення побаченого. Проблеми, підняті в стрічках, схвилювали глядачів, змусили замислитися над своїм особистим ставленням до людей. І в результаті народився невтішний висновок, що причина не в героях фільмів, а в суспільстві: виходить, що не жінка - інвалід, а все суспільство духовних інвалідів, воно хворіє душевною грубістю, байдужістю і нетерпимістю.

Портрет третій: хто він, борець за справедливість чи... вбивця?

Особливо палкі суперечки викликав третій фільм, уже не документальний, а постановочний - «Дріфтер», знятий за оповіданням «Антигопнік», в основі якого лежить реальний коментар з ЖЖ. Молодий чоловік придумав свій метод позбавлення світу від «гопників». Герой купував в супермаркеті закуску, брав із собою пляшку метанолу (смертельна отрута) і йшов в кримінальний район з надією, що на нього нападуть, пограбують і відсвяткують успішне завершення справи приготованим частуванням.

Фільм викликав у глядачів неоднозначні емоції. Спочатку найбільш радикально налаштовані однозначно стали на бік героя короткометражки. Але моральна сторона вчинку ні в кого не викликала схвалення. Думка одного з глядачів примирила супротивників і прихильників такого методу: «Однозначно, це умисне вбивство. Ця людина нічим не краща за них, а навіть гірша. За пару синців і телефон він позбавив життя трьох молодих людей. «Гопники» - продукт нашого суспільства. І потрібно не ампутувати хворий орган, а лікувати причину».

З цим погодилися всі, присутні в залі. Адже кілька хвилин тому, після перегляду двох попередніх картин, говорили про співчуття, розуміння і терпимість. Три невеличких фільми змусили глядачів замислитися про гострі соціальні проблеми, норми етики і моралі. В цьому і є сила мистецтва, для цього і потрібно знімати фільми.