15 серпня 2014 в галереї «Мистецтво Слобожанщини» обласного центру культури та мистецтва відбувся кіновечір, присвячений творчості видатних українських художників Катерини Білокур і Михайла Бойчука. Дві складні творчі долі, які внесли свій безцінний внесок у формування художніх стилів образотворчого мистецтва, вони не були належно визнані будинку, але знайшли своїх поціновувачів далеко за межами України.
Архетипом творця ідеї української національної ідентичності стала фігура Тараса Григоровича Шевченка. Небезпідставно його творчість стала основою культури українського народу, однак були й ті, чиї імена штучно здвинуті на периферію культурно-будівельних процесів України періоду верховенства радянської ідеології. Одними з таких імен, незаслужено маловідомих для широкої публіки, є Михайло Бойчук та Катерина Білокур. Вони йшли різними шляхами, але їх об'єднує всепоглинаюча любов до мистецтва та її традицій.
Народившись в 1882 році, Михайло Львович Бойчук застав один з найбільш революційних періодів у сучасній історії. Зміна політичних режимів, формування модерних націй, філософське переосмислення місця людини в світі, технічний прогрес, - все це вплинуло на формування нових підходів, стилів і шкіл в образотворчому мистецтві. Одним з таких творчих об'єднань художників стала школа Бойчука, а його послідовники стали іменуватися «бойчуківцямі».
Підтримуваний Науковим співтовариством ім. Т. Шевченка та на особисті гроші митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького Михайло Бойчук отримує європейське художню освіту. Він з відзнакою закінчив Віденську академію мистецтв, навчався в Кракові, Мюнхені, а приїхавши до Парижу, стає засновником української спільноти. Тут він переосмислює народне мистецтво, традиції візантійської ікони, знайомиться з творчістю модерністів. Все це сприяло його формуванню як художника, який відійшов від офіційних канонів академізму.
Михайло Бойчук заперечував ідею національного мистецтва, стверджуючи, що справжнє мистецтво є загальнолюдським. Він не боявся втрати індивідуальності, як в своїх роботах, так і в роботах своїх учнів. Художник висловлював ідею про те, що мистецтво - це добро, яке є надбанням народних мас. «Бойчуківці» свідомо відмовлялися від авторства, працюючи колективно в напрямку монументалізму, звертаючись у своїх творах до сакральних істин мистецтва, на їх думку, так блискуче переданих в іконопису Візантії та Київської Русі.
Повернувшись в Україну, Бойчук стає одним з організаторів Української академії мистецтв. Він бере активну участь в реалізації державних проектів, в тому числі, в Харкові оформляє оперний театр до П'ятого Всеукраїнського з'їзду Рад, робив розписи Червонозаводського театру. Однак М. Бойчук та його послідовники, незважаючи на ідеї універсальності мистецтва, прагнули висловити і національні особливості українського мистецтва, яке могло б стати саме тим сверх-національним проявом творчості та майстерності, яке здатне виходити за межі локальних державних утворень. Цим ідеям не судилося втілитися. У 1936 році радянська система фізично знищила як самого Михайла Бойчука, так і майже всі його роботи. Він і його ідеї перестали відповідати розумінню форм і завдань мистецтва тодішнього керівництва СРСР.
Невідповідність канонам системи стало приводом для ліквідації Михайла Бойчука, відхилення від прийнятих соціальних традицій було постійним болем для художниці Катерини Білокур. Жінка-художниця ще на початку ХХ століття була явищем маргінальним, тим більше в сільській місцевості. Катерині Білокур довелося все життя боротися за своє право писати. Вічна стіна нерозуміння з боку суспільства і сім'ї стояла перед нею протягом усього життя. Позбавлена права на освіту волею чоловічої половини родини Білокур увійшла в історію світової художньої культури як представниця «наївного мистецтва».
Доля і віра в себе подарувала художниці шанс бути зрозумілою і визнаною. Завдяки сприянню актриси Оксани Петрусенко, роботи Катерини Білокур побачив світ. Після першої виставки її творів у Полтаві квіти сільської самоучки стали бажаними експонатами виставок в Києві, Москві, Парижі. У 1954 році їх побачив Пабло Пікассо. Слова, сказані ним про К. Білокур увійшли в підручники з історії мистецтва: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то ми б змусили говорити про неї цілий світ!». Незважаючи на визнання в мистецькому світі, вона померла у тяжких побутових умовах так і не зрозуміла родиною та близькими.
Чи може одна людина піти проти обставин, системи, суспільства і які наслідки цього рішення? Яким чином одна творча особистість може висловити думки і стан соціальної групи і епохи? На ці питання шукали відповіді творці фільму «Гра долі. Життя в обіймах квітів (К. Білокур)» та автор, ведучий телепередачі «Очима культури. Про Михайла Бойчука та стиль бойчукізму» Марко Стеш.
Текст: Аліна Шелковіна