Харьковский областной организационно-методический центр культуры и искусства

Основні культурно-мистецькі заходи КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури та мистецтва» на  2019 рік
 
traditcina kultura 2019 logo

dovgenkofest

New in the Virtual Gallery

Новая фотогалерея Центра

Upcoming Events

No events

Calendar of Events

December 2019
M T W T F S S
25 26 27 28 29 30 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31 1 2 3 4 5

All material on this site is intended solely for review purposes without commercial use. Created by: AnisLogo
Reprint articles permitted only when placing direct links https://www.cultura.kh.ua

Українська моваРусский языкEnglish (UK)
A+ R A-
Article rating:
( 7 Votes )

Народний календар: Весілля. Сватання

E-mail Print

Pymonenko SvatyЖиття українського селянина було міцно прив'язане до річного календарного кола. І мова тут не лише про господарські роботи, а й про такі, здавалося б, самодостатні, суто родинні з точки зору сучасної людини події, як весілля. На Слобожанщині, як і скрізь по Україні, «свайби» грали здебільшого в осінньо-зимовий період – після завершення польових робіт та до Пилипівського посту. На цей час комори вже були повні, а земля – не така спрагла до людської праці, як під час жнив чи косовиці.

Перший і дуже відповідальний етап українського весілля, коли між двома родами укладалася домовленість про шлюб молодих людей, – це сватання. Свататися починали переважно з 21 вересня. В цей день святкували Різдво Богородиці – Другу Пречисту, як називали цей празник у народі. Казали: «Друга Пречиста – старостів несе нечиста». Щоправда, містив цей вислів частку лукавства: старости завжди були бажаними гостями в оселі молодих дівчат. Коли заходив хто до хати, де підростала дівка, його найперше запрошували сісти, «щоби свати сідали», а якщо таки доводилося відмовляти якому жениху, сватів-небораків проводжали аж за ворота, щоби ті, образившись, не зачинили їх за собою: вважалося, що тим самим вони закриють шлях для своїх наступників.

Очевидно, отримати відмову – справа неприємна: не уникнути було людських насмішок та пересудів. До того ж боялися вроку. Тому йшли свататися пізно увечері, як стемніє, бувало, що не вулицею – городами, а про свої наміри не повідомляли нікому сторонньому. Понад те, щоб убезпечити себе від конфузу, батьки молодих часто домовлялися про сватання заздалегідь. Нерідко самі дівчина та хлопець, вподобавши один одного, прагнули об'єднатися в шлюбі, але і в цьому випадку останнє слово залишалося за батьками. Сперечатися з ними не годилося, проте в наших краях також не прийнято було силувати дівчину до шлюбу з нелюбом чи, тим більше, примушувати парубка брати за себе дівку, яка йому аж ніяк не до вподоби.

Коли наставав час хлопцю одружуватися, він оголошував своїм рідним, кого з дівчат на порі хоче взяти собі за жінку. Якщо кандидатура не викликала заперечень (зважали, щоб і моторна була, і здорова, і з доброї родини міцних хазяїв), батько парубка просив шанованих в громаді старших, одружених чоловіків (зазвичай з числа своїх родичів) взяти на себе роль старостів та загадував день, коли сватати підуть.

Якщо юнак не любився ні з ким, а женитися вже треба, то дружину для нього обирали спільно, радячись в родинному колі. Бувало й таке, що це доленосне рішення приймали, так би мовити, на ходу. Ось так, наприклад, згадує про своє сватання Чуб Василь Андрійович з села Крисине Богодухівського району: «Марко був у нас завжди за старосту, бо вмів балакати. Йдемо по вулиці, підходимо до хати, де світиться, у вікно заглядаємо. На плиті стоїть великий чавун, солодушку з буряків варили. «О, господи, – каже Марко – це ти й не нагодуєш її, ходім далі». Ідем, світиться, дівчина на машинці шиє – портна була. «О, це, – каже, – і штани будуть, і рубашка». Так що ж, не схотіла. Гарбуза дала».

svatyОтже, у призначений час святково вбрані старости-свати сходилися в парубочій хаті, де їх виряджали в дорогу: давали хліб-сіль у хустині або рушнику та пляшку горілки. Старости, навіть не дуже старі, обов'язково повинні були мати ціпки як ознаку свого особливого статусу. З ними йшов і хлопець, проте, прибувши до двору обраниці, він не заходив до хати, аж поки свати справу не владнають.

«А ми чули, теличка є у вас продажна», – починали вони розмову після звичних привітань. Або ще так: «Ми охотники, йдемо по сліду куниці, і ось сюди веде слід до красної дівиці».

Говорити відразу прямо про свої наміри не годилося. Замість цього використовували образи полювання чи купівлі-продажу. Дівчина в такому випадку поставала здобиччю або товаром, парубок – купцем або вправним мисливцем. Деякі дослідники вбачають у цьому залишки архаїчних шлюбних звичаїв, коли наречену викрадали чи купували, проте до останнього часу такі розмови були нагодою для старостів повправлятися в дотепності та «забалакати» батьків дівчини, схилити їх на свій бік. Саме тому в старости запрошували дядьків на язик гострих, тямущих, а вдома у хлопця їх ще й частували горілочкою, щоб веселіше діло робилося.

Як заходили свати до хати, дівчина прудко ховалася та, затамувавши подих, уважно дослухалася до розмови, аж поки її не покличуть батьки. Або ж лишалася в кімнаті і мовчки та зосереджено «колупала комин, бо соромно було», доки не питали її думку.

« –  Чи підеш, чи не підеш?

– Та хто зна, як батьки оддадуть.

– Як ти, согласна?

– Та піду», – розказує про свій досвід Наталія Анатоліївна Солов'єнко з села Мирне Краснокутського району. І додає: «А сама думаю: як же ж я не піду, я ж тоді остануся».

Коли дівчина була згодна вийти заміж і батьки не мали заперечень, з сіней кликали парубка, який мав привітатися та розповісти, хто він і звідки. Потому сватів запрошували до столу і обмінювали хліб: принесений старостами дівчина забирала (його потім неодмінно треба було розрізати, щоб таким чином скріпити домовленість), а натомість віддавала свій. У Валківському районі у сватів хліб брав батько, цілував і говорив донці: «Давай сватам рушнички, а молодому – хустку».

З самого дитинства дівчинка привчалася до жіночої роботи: вчилася прясти, ткати, вишивати, шити одежу. Щойно в її руці опинялася голка, майбутня наречена починала готувати собі придане. Тож і зараз, коли дівчина, зашарівшись, виносила на тарелю кожному старості по рушнику (в деяких селах – по два), а молодому – вишиту хустку, говорили повчально: «Молода не гуляла – рушників надбала».

Рушниками дівка перев'язувала сватів через одне плече або хрест-навхрест – це був її подарунок і наочне свідчення про неї як добру господиню. Тож обирала довгі, щоб аж землі діставали, тонкі, багато орнаментовані. В пізніші часи замість рушників уживали платки чи навіть просто великі шматки матерії. Хустину дівчина в'язала обранцю до правої руки.

У селі Крисине сват рушником зв'язував дівчині та хлопцю руки, промовляючи: «Оце ви тепер молодий і молода». А Либа Катерина Парамонівна, мешканка села Знам'янка Нововодолазького району, так описує своє сватання: «Розстелили сіряк перед столом, заставили на коліна становитися, поклони бити. Тричі ми поклони били, кланялися до долівки. Тоді почали хліб переміняти, і той дядько, що прийшов сватати, віддав свою хлібину, а мама йому – свою. Рушниками чи двома платками сватів перев'язували навхрест. Тоді посідали, по чарці випили». Так, за чаркою, вирішували, коли «свайбу грати», який буде весільний поїзд, і, звісно, домовлялися про придане.

Міняний хліб молодий ніс додому. То вже й примічали: «Іван поміняв хліб – це значить женитися буде». Коли ж дівчина чи її батьки згоди на шлюб не дали, забирав свій, з дому принесений. На Богодухівщині невдачливому залицяльнику дівка виносила гарбуза, а в інших місцевостях хоч вислів «дати гарбуза» і мав виключно образне значення, глузливе прізвисько «Гарбуз» прикипало до хлопця надовго.

Щойно перев'язані старости виходили з хати молодої, розпочиналася підготовка до весілля. На Слобожанщині від часу сватання до вінця минало близько двох-трьох тижнів. За цей час треба було багато встигнути: запросити односельчан на святкування, спекти короваї та шишки, звити весільне гільце, перевезти дівочу скриню з приданим до оселі її майбутнього чоловіка, батькам молодих – владнати всі господарські питання. Кожен етап мав велике символічне значення та супроводжувався купою умовностей, чітке дотримання яких мало стати запорукою щасливого майбутнього для новоствореної родини та всієї сільської громади.

Підготувала

методист лабораторії досліджень

нематеріальної культурної спадщини

Світлана Коновалова

e-max.it: your social media marketing partner
off snow