РЕМЕСЛО ЛОЗОПЛЕТІННЯ в м. Лозовій Харківської області

Article without translation

Лозоплетіння – мистецтво виготовлення різноманітних побутових предметів і художніх виробів з довгих гнучких прутів верби, ліщини або інших рослин. Це ремесло, що дійшло до наших днів практично у первісному вигляді, на території України було поширене повсюдно. Виникнення найбільших центрів лозоплетіння найперше було зумовлене наявністю в достатній кількості сировини, тому перевагу мали міста та села, розташовані на берегах водойм.

На Харківщині одним із помітних осередків плетіння до сьогодні лишається місто Лозова, що отримало свою назву від однойменної річки – притоки ріки Бритай, берега якої густо вкриті верболозом. Люди, які населяли цю місцевість у різні часи, широко використовували лозу у своїй господарській діяльності. З неї плели кошики, щити, шоломи і навіть свої перші житла представники ямної та зрубної археологічних культур, пізніше слов’яни і численні кочові племена, запорізькі козаки.

В ХІХ ст. навичками лозоплетіння володіли більшість місцевих мешканців, виготовляючи необхідні у господарстві речі самотужки: тини, кошики, сапетки тощо. Складніші у виробництві речі від майстрів-лозівчан, наприклад, меблі, можна було придбати як на місцевих ярмарках, що відбувалися в селах Артільному, Різдвянці, Смирнівці, так і у віддалених куточках Харківської та Полтавської губерній.

Перша чверть ХХ ст. відзначилася початком занепаду традиції лозоплетіння на Лозівщині. І якщо базові знання та навички продовжували зберігатися у селянському середовищі та активно використовуватися, то технологія виготовлення виробів складної форми була втрачена майже повністю. Вагомий внесок у її відродження зробив місцевий майстер Шкуренко Дмитро Олександрович, що розпочав свою діяльність у цій царині в 90-х роках ХХ ст.

Дмитро Шкуренко – випускник художньо-графічного факультету Харківського педагогічного університету. Робота над дипломною роботою «Народні промисли України» підштовхнула майбутнього майстра до ґрунтовного дослідження традиції лозоплетіння. Практичні навички він здобув у селі Іза, що на Закарпатті, яке називають українською столицею лозоплетіння, позаяк живих майстрів-лозоплетів на Харківщині на той час уже не лишилося.

В цій царині Дмитро Шкуренко активно працює з 1991 року. Залучив до роботи дітей та дружину, батьків і тестя з тещею. Сьогодні для родини Шкуренків лозоплетіння – сімейний промисел. Працюють здебільшого на замовлення. Найбільшим попитом, за словами майстра, користуються меблі та декоративний посуд – столи, стільці, крісла-гойдалки, дитячі ліжечка і колиски, етажерки, підставки для квітів, контейнери для білизни, ємності для хліба, овочів і фруктів тощо.

Робота починається із засадження земельних ділянок лозою. За 4-5 років майстер робить заготівки, які потім варить у великому баці. Гарячі гілки очищуються від кори за допомогою щемила. Завдяки тепловій обробці матеріал стає податливим, здатним зберігати необхідну форму. Потім ще з вологого матеріалу створюються окремі деталі: товстим заготівкам надають бажану форму, а з тонких гілочок плетуть малюнок. Наступний етап – сушіння, шліфування та збірка деталей. Готові вироби набувають міцності саме завдяки ретельній сушці зігнутих деталей, за бажанням їх також покривають лаком.

У своїй роботі майстер використовує численні інструменти: різноманітні ножі, шила, викрутки, колунок, сікач тощо. Гордість Дмитра Шкуренка – саморобний стругальний верстат для

видаленнясерцевини з розколених прутів.