foto


foto 61002, Україна, м. Харків, вул. Пушкінська 62 foto +380 (57) 700-26-62  foto info@cultura.kh.ua foto www.cultura.kh.ua


Article rating:
( 1 Vote )

Доповідь учасника минулорічної конференції "Традиційна культура в умовах глобалізації"

Thursday, January 23, 2020 Comments: 0

2301 copy

У червні 2020 року наш Центр планує проведення чергової щорічної Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю "Традиційна культура в умовах глобалізації". Відмінною рисою нашої конференції завжди була можливість участі в її роботі не тільки науковців, а й практиків, що працюють в культурі, освіті, туризмі, державному управлінні. Цього року ми також запрошуємо науковців, митців, майстрів народного мистецтва, керівників гуртків, працівників музеїв та бібліотек, вчителів загальноосвітньої школи, працівників та науковців туристичної сфери та усіх, кому цікаві питання місця та ролі традиційної культури в сучасному світі, долучитися до роботи конференції. Пропонуємо вашій увазі доповідь учасника минулорічної конференції "Традиційна культура в умовах глобалізації: синергія традиції та інновації", вчителя Харківської гімназії № 172 Валентини Борисової.

ПЕРСПЕКТИВИ ЗАСТОСУВАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ ТРАДИЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ В СИСТЕМІ НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ ТА ВСЕБІЧНОГО РОЗВИТКУ ПІДРОСТАЮЧОГО ПОКОЛІННЯ

Пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді -це шлях до відродження України. Тому особливе занепокоєння сьогодні викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи освіти, яка виховувала б національне свідомих громадян України.

За програмою 12-ти річного навчання тільки в 5-х класах залишились уроки українознавства. А як же учням інших класів поглиблювати свої знання про побут і культуру народу? Я не думаю, що досить тільки їхнього особистого бажання. Напевно години з українознавства треба ввести в усіх класах. Не можна допустити, щоб побут і звичаї Азії чи Америки ми знали краще, ніж свої власні. Тільки на уроках Харківщинознавства в 9-х класах діти нашого регіону мають змогу більше отримати інформації про побут, місцеві звичаї та традиції Слобожанщини. А ось звичаї західних областей України їм не завжди зрозумілі, а то й зовсім не відомі. Тому необхідно поглиблювати знання учнів і прищеплювати їм бажання задуматися над питанням: "А чи достатньо я знаю про свій власний родовід, про родовід мого народу, його історію, культуру?"
Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших загальнонаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей у народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає питає:
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна знаходитись під постійним виховним впливом матеріальної та духовної культури свого народу. Це потрібно для найповнішого розкриття природних схильностей дитини та розвитку її здібностей. Однак діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом україномовного середовища. Не використовують повною мірою своїх можливостей заклади освіти. Курс українознавства не може бути обмежений рамками одного предмета.
Розпочинатись таке виховання має у садку. Для кожного етапу розвитку дитини українське народознавство повинно мати різноманітні форми викладу.
Увесь комплекс впливу не повинен подаватися у вигляді навчальних предметів, це має бути формою існування. Практичний досвід показує, що займатись одним видом діяльності дитина довго не в змозі. Тому потрібно об'єднувати поезію з театром, художньою працею, розповідь вчителя з практичною діяльністю дітей, їхньою участю у проведенні народних свят, роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, з екскурсіями до майстерень художників і народних умільців, історичних місцях. Тобто курс українського народознавства має бути інтегрованим. У середніх та старших класах народознавство повинно вивчатись, як синтез історії України, українського фольклору, літератури і мистецтва. Діти переходять від емоційного сприйняття і відтворення краси образу, вибору пісні до рівня його осмислення, пізнання глибинної сутності. Зміст роботи з українознавства повинен реалізовуватись будь-якими методами і прийомами, конкретними умовами школи, класу. Це можуть бути уроки мистецтвознавства, народознавства й історії чи української літератури, музики, мистецтва, природознавства.
Українознавство, подане як система, дасть можливість учням на певному етапі без труднощів орієнтуватись у складних образно-смислових символах давньоукраїнської літератури та у класичній поезії, розуміти і знати виток різних видів мистецтва. Народознавчі підходи у виховній роботі з учнями (календарні свята, різноманітні свята, конкурси) звільнять цю роботу від примусовості, надуманості й абстрактності.
Перебіг навчально-виховного процесу, базований на народознавстві, відбувається без психологічного тиску на дітей. Вони просто не відчувають, що їх виховують, оскільки виховання проходить здебільшого в контексті повсякденного життя, у формах і способах, притаманних життю і наближених максимально до потреб учнів.
Слід наголосити на необхідності широкого впровадження в практику виховної роботи у школі заходів саме на основі народних традицій. У наш складний час стресів та психологічного перенапруження дитини їй необхідно час від часу це напруження якимось чином знімати, а участь у народному ритуалі - один із найкращих видів психологічної релаксації.
Завдяки засобам народознавства учні глибше відчувають і усвідомлюють нерозривну єдність із попередніми поколіннями, з їх духовним світом.
Кожен учитель має широкі можливості створення системи роботи, концентрації її викладання. Матеріал слід добирати відповідно до регіональних особливостей.
На уроки української мови підбирається дидактичний матеріал народознавчого характеру.
Вивчаючи тему "Лексикології", учні охоче записують прислів'я і приказки від своїх батьків. Наводжу деякі з них:"Не послухаєш батька-матері, то навчить тебе лиха година.
Як батька покинеш, то й сам згинеш.
Сорочка біленька - є мати рідненька.
Той, хто батьків цурається, той завжди по світу тиняється.
Я тобі не брат, ти мені не сват.
Цікавою пошуковою роботою займались учні під час вивчення теми "Фразеологія". Кожен учень приніс на урок записані найрізноманітніші фразеологізми: "ні в сих ні в тих", "як мокра курка", "стати поперек горла", "підвести під монастир", "на руку нечиста", "ламати шапку перед ним", "гострий на слово", "набрати у рот води", "берегти як зіницю ока", "дати березової каші", "кирпу гнути".
Збирання і записування народних легенд прихилило вихованців до живих джерел творчості. Крім того, легенди мають і виховний вплив. Кожен учень повинен був підготувати легенду, яка йому найбільше сподобалась.
Відродження національної культури неможливе без системи знань про український народ, особливості його побуту й трудової діяльності, зокрема його основних і допоміжних галузей господарства, домашніх промислів та ремесел, без знання народного одягу, харчування, народної медицини й календаря, сімейної обрядовості, світоглядних уявлень, вірувань, народної моралі, без знання свого народу й родоводу. Рідна мова, історія, краєзнавство та етнографія, народні та національні символи - все це включається в містке поняття українознавство. Складовою частиною знання про народ є і фольклор з його численними жанрами.
Народознавчі тексти мають глибокі виховні можливості. Вони свідчать про багатогранне життя українця, його героїзм, високі моральні якості, працелюбність, гостроту спостережень і дотепність, поетичність у поглядах на природу. З чого починається Батьківщина? З любові до рідного краю.
Отже, вчителі української мови та літератури, географії, історії, керівники музеїв повинні докласти якомога більше зусиль, щоб здобуті духовні цінності викликали у дітей гордість за український народ і почуття відповідальності за їх збереження та усвідомлення своєї самобутності.