foto


foto 61002, Україна, м. Харків, вул. Пушкінська 62 foto +380 (57) 700-26-62  foto info@cultura.kh.ua foto www.cultura.kh.ua


Article rating:

Проводи українців на військову службу

Sunday, June 12, 2022 Comments: 0

 

 . . 1957. . copy

Проводи українців на військову службу

в другій половині ХХ століття

(за експедиційними матеріалами)

Проводи в армію не часто ставали предметом спеціальної уваги вітчизняних етнологів та фольклористів протягом останнього століття, хоча українцям проводжати молодих людей доводилося часом не просто в армію, а й на війну. Звісно, певна обрядовість не могла не існувати, і вона була в чомусь відмінна в різних регіонах, а в чомусь однакова. Ми проаналізуємо лише деякі з зафіксованих нами протягом останніх 40 років українських народних звичаїв, пов'язаних із проводами новобранця в армію у другій половині ХХ століття.

У першу чергу зазначимо, що ці проводи — окремий випадок ритуалу виряджання у далеку путь (чумаків, ремісників-заробітчан, паломників, учнів або студентів і просто людей, яким треба було з якоїсь причини тимчасово залишити місце проживання). Тому всі «дорожні» ритуали під час проводів в армію, звісно, повинні були виконуватися. Не зупиняємося на цьому детально, оскільки про дорогу в уявленнях українців можна прочитати дві наші статті [5, 11] та послухати лекцію з циклу «Філософія буття українського селянина» [6]. Зауважимо лише кілька моментів.

«У далеку дорогу провожають — того дня не замітають, поки не настає нова доба» [РІВ]. А часто не замітають і взагалі не прибирають у хаті й більше часу, бо вважається, що «не можна замітати, поки не доїхав до нового місця» [СВІ]. Робиться це для того, аби, за законом імітативної (сімільної) магії [див.: 9], не «вимести» родича з хати.

Мандрівника обов'язково перехрещують тричі, зазвичай це робить мати. У часи радянського атеїзму (чимало батьків було комуністами чи просто невіруючими) цю місію виконувала бабуся. Наприклад, коли мешканець с. Сварково на Сумщині Олександр Лисенко йшов в армію у 1969 році, його                   «бабуся, щоб ніхто не бачив, завела в чулан, де у неї були ікони, і щось пробубоніла» [ЛОМ]. Зазвичай кажуть у дорогу благословення, напутні слова, апелюючи найчастіше до Бога, наприклад: «Поможи, Боже, щасливо піти і вернуться!» — кажу в дорогу» [СОС]; «Най тебе Господь Бог благословить! — кажуть в дорогу» [ВЄМ]. Популярними фактично скрізь є побажання: «Дай, Боже, час добрий!», «Господи, Благослови!». Є й більш рідкісні: «Господи, пострічай!», «Господи Боже, щасти і пострічай!», «З Богом на биструю воду!» (сенс останнього вислову стане зрозумілим із ритуалу, про який йтиметься нижче). Звісно, в силі й загальновідомий звичай «посидіти на доріжку» — аби стан спокою у даний момент, за принципами ініціальної [див.: 12] та імітативної магії, передався і кожній наступній хвилині мандрів.

Однак зупинимося на деяких специфічних обрядодіях під час проводів в армію.

У с. Криворівня на Верховинщині Івано-Франківської області «ставлять на верху дверей образ і рушник — щоб під ним пройшов» [РІВ]. Прохід під певною святинею як знак Божого благословення відомий здавна у багатьох народів із часів архаїки. У мусульман, зокрема у азербайджанців, батьки тримають Коран, а новобранець проходить під ним і виходить із дому, потім вертається і знов проходить. Ритуал повторюється тричі. Не випадково ці дії відбуваються або на порозі або з перетинанням порогу. Адже поріг — межа двох світів: свого і чужого, людського і природного, освоєного та невідомого, і до сили Божого благословення додається благословення Роду, уособленням якого є не тільки батьки та інші родичі («і мертві, і живі»), а й сама Рідна Домівка, оскільки ритуал здійснюється фактично в ній, на її краєчку. Є вислів: «Вдома й стіни допомагають» — насправді вони, за ініціальним принципом, мають допомагати воїну скрізь, куди його закине доля. Тому «коли виходить призовник, на порозі (курсив наш — М.К.) випрошує прощення у батьків» [ПМІ]. У той же час, як слушно зазначає автор книги «Обряди переходу» А. ван Геннеп, порогові обрядодії в першу чергу є обрядами підготовки до з'єднання суб'єкта з новим мікросоціумом [1, с. 24].

Цікаво, що у деяких українських селах можна почути, що призовникові треба виходити з хати спиною назад, тобто обличчям до рідних, що залишаються вдома. У цьому є магічний імітативний момент: людина виходить, але ніби імітує входження в хату. На Коломийщині, за твердженням краєзнавиці Марії Дишук, це осмислюють інакше: «Коли відправляли вже до автобуса на військкомат, хлопцеві треба було йти спиною вперед, не повертаючись. Так люди вірили ще здавна, що смерть не стане перед обличчям хлопця» [3].

У статті «Врятуй воїна — подаруй вишиванку!» ми розповідали про музейний експонат, рушник, вишитий сестрою для брата у 1914 році, який, за родинними переказами, врятував солдата під час Першої світової війни [4]. «На Буковині рушник з собою дають як оберіг — хоч вузенька смужка вишита. У Криворівні [селі у Верховинському районі Івано-Франківської області — М.К.] рушник з собою не дають» [РІВ]. Згадки про звичай давати новобранцю з собою вишитий рушничок фіксуються в різних регіонах, однак вони не надто частотні. У селі Воронків на Бориспільщині у 1950-ті роки «хрещена мати дарувала обов'язково хрестик і рушник. Їх призовник мав забрати з собою в армію» [15, с. 50]. У 1968 р. у смт Комишня Миргородського р-ну Полтавської області Миколі Моху, який йшов в армію, пов’язали на праву руку вище ліктя невеликий вишитий рушник [ММІ]. Зазвичай у центральних та східних районах України у 2-й половині ХХ ст. дівчата під час проводів прикріплювали новобранцеві до сорочки чи піджака або іноді пов'язували переважно на руку вишиті носовички чи хусточки на знак пам'яті про себе, перев'язували і через плече стрічками, а рідні перев'язували хусткою або рушником теж через плече, однак і хустка, і носовичок, і стрічка — семантичні аналоги рушника. А рушник є символом і навіть провісником дороги в прямому і переносному сенсі. Коли сниться рушник — підеш у далеку путь, за народним тлумаченням сновидінь. Вираз «на рушничок стати» [10] означає шлюб, бо реально в храмі молоді стають на рушник — і це символізує початок їхнього спільного життєвого шляху.

Рушники і хусточки є атрибутами як проводів до армії, так і інших родинних обрядів. На сватанні на знак згоди дівчина «подавала рушники», тобто перев'язувала через плече сватів, а молодому в'язала на руку вище ліктя хустинку; під час весільної церемонії староста («весільний батько») зовнішньо вирізнявся тим, що був перев'язаний через плече вишитим рушником; свідки на сучасному весіллі часто відрізняються від інших гостей спеціальними (переважно білими з кольоровим орнаментом) широкими стрічками (замінник рушника) через плече; рушник в'яжуть і досі на руку чоловікам, які несуть домовину (зокрема на Харківщині; він їм залишається як подарунок); відгомін звичаю перев'язування рушником — широка атласна стрічка (зазвичай червоного або блакитного чи синього, іноді фіолетового кольору) з написом «Випускник» чи «Випуск» (з вказівкою року), яку носять у день випуску чи «Останнього дзвоника» сучасні школярі; подібною стрічкою (з певним написом) перев'язують через плече переможців спортивних змагань, за радянських часів так часом перев'язували переможців соцзмагань, нагороджених «ударників праці» тощо. Додамо, що на Слобожанщині у першій половині ХХ ст., виряджаючи молоду запрошувати гостей на весілля, «мати перев'язувала дочку квітчастою хусткою через плече або на руку в'язала „здоровий платок”. Дружки теж були перев'язані хустками. Старшу дружку молода сама перев'язувала хусткою через праве плече» [13, с. 99]. У 1950-ті роки у центральних регіонах України було прийнято перев'язувати новобранця одним широким рушником через плече чи двома вузенькими навхрест, про що свідчать тогочасні фото. Михайло Семеренко, який є публікатором низки таких світлин, твердить, що «рушники через плече символізують портупею — так тоді прикрашали призовників» [15]. Однак, як ми вже зазначили, так само перев'язували і перев'язують людей в інших обрядодіях, і там ніяких асоціацій із портупеєю, звісно, нема. Рушник — це дорога, і саме цим знаком маркується людина, яка або сама вирушає в нову путь або причетна до виряджання когось у новий життєвий шлях. А оскільки рушник це не просто семіотичний предмет, а й оберіг, то він має гарантувати щасливу путь. Коли ж перев'язували «хрестом», це, безумовно, осмислювалося ще й як християнський знак спасіння.

Варто згадати, що в українській обрядовості (зокрема весільній, поховальній, будівельній) перев'язування людини якоюсь річчю часто виступає проявом вдячності: тобто річ не дають у руки, а перев'язують нею,  людина потім сама знімає подарунок. У с. Гнідин на Бориспільщині всі гості дарували невеликі суми новобранцеві, а «родня дарувала більші гроші, обязатєльно дарували хрещений і хрещена, а їх батьки рекрута перев'язували якимись подарунками: хустками, рубашками, светрами та іншими речами. Як стали жити багатше, то всіх присутніх в'язали хустками: кого — шерстяними, кого ситцевими» [16, с. 53]. У с. Гора того ж району жінок, які готували їжу на проводи в армію, «обдаровували хустками, фартухами, рушниками» [16, с. 70] — найвірогідніше, саме перев’язуючи подарунки через плече. У с. Іванків на тій же Бориспільщині, «запрошуючи куховарок, мати заготовляла для них фартухи, рушники, хустки, які вони вдягали. Певним чином, це була і та символічна плата за виконання їхньої роботи. Адже ці подарунки жінки забирали із собою» [16, с. 89]. Отже, семантика ПОДЯКИ є й у маркуванні майбутнього воїна рушником чи його аналогами — адже люди йому вдячні за те, що він захищатиме їхнє мирне життя.

М. Семеренко так прокоментував одне з фото (передруковуємо його): «1956 рік. Проводжають до армії запоріжця Василя Бібика. Тут бачимо також поширений варіант тодішнього звичаю — крім рушників, майбутнього солдата обдаровували хусточками і приколювали їх до сорочки шпильками» [15]. Ми також фіксували згадки про цей звичай на Слобожанщині і в деяких сусідніх регіонах України, причому інколи таких подаруночків бувало 10-20, і наші інформанти казали, що новобранець у різнокольорових хусточках виглядав, «як новорічна ялинка» або як півник. Звісно, він із собою не забирав ці хусточки, а міг узяти лише хусточку, подаровану коханою, якщо така дівчина у нього була. Обряд прикрашання новобранця часто здійснювали виключно дівчата, як, наприклад, в с. Вишеньки Бориспільського району на Київщині: у день проводів «дівчата повинні прийти раніше, щоб убрать рекрута, поки зійдуться гості. Дівчина, якщо він її мав, мала принести красиву хустку чи і дві, бо треба було в'язать хлопця через плече навхрест. Приносили лєнти іще дівчата і вибирали, котра лєнта була кращою. Потім в'язали ними хлопця, дівчата дарували носові вишиті платки, і все це прикріплювали йому на одяг» [16, с. 10]. Однак у с. Гнідин того ж району «найперше в'язали його рідні — хустками» [16, с. 52] (хустки бували «шерстяними з квітами яркими» [16, с. 69]), а дівчата вже потім в'язали хлопця стрічками і прикріплювали шпильками маленькі хусточки до костюму. У сусідньому селі Рогозів «хрещена мати перев'язувала рушником, благословляючи цим хрещеника на вдалу службу» [16, с. 121], а тоді вже дівчата чіпляли стрічки. У с. Іванків на тій же Бориспільщині перев'язування новобранця було прерогативою однієї людини: «Дівчина призивника перев'язувала його стрічкою, а якщо не було дівчини, то сестра чи сусідка (теж дівчина — М.К.). Те, що якраз дівчина здійснює перев'язування стрічками, приколювання платочка на грудях тут вбачається певний символізм того, що якщо вона готувала вишитий платок і чіпляла на грудях юнака, такий подарунок покладав на неї певний обов'язок: якщо чіпляла платок, то повинна дочекатися хлопця з армії» [16, с. 81]. Стрічок могло бути багато, а могло бути і лише дві: у с. Іванків у 1960-ті — 1970-ті роки перев'язували навхрест червоною і блакитною стрічками [16, с. 82]. У с. Рогозів того ж району стрічки були лише червоного кольору, а от кількість їх (як і хусточок) була показова: «Вважалося, що чим більше у призовника стрічок, тим він популярніший серед дівчат. Тому хлопці старалися домовитися з дівчатами, щоб їм якомога більше почепили стрічок» [16, с. 121]. Це був спосіб наостанок підняти свій престиж «мачо» серед друзів-однолітків. У селі Мурафа на Харківщині, «коли молода запрошувала на весілля, хрещена мати, тітки, рідня перев'язували її хустками. „Якщо молода перев'язана багатьма хустками, то казали, що це ж вона гарна, багата, бо є кому перев'язувати”» [13, с. 100].

Хусточки у 1950-ті — 1970-ті роки були виключно саморобні: «Дівчата убирали рекрута білими вишитими платочками, а навколо платочків були саморобні мережки, зроблені крючком. Кожна дівчина старалась, щоб її платочок був самий кращий» [16, с. 91]. Виготовлялися хусточки не спеціально для цього парубка, бо запрошення на «виряджання» гості отримували зазвичай за день до події, вишивали і оздоблювали їх заздалегідь, однак у виборі подарунка виявлялася міра симпатії дівчини до хлопця.

На ранок після святкування новобранець часто їхав «у простій одежі», без прикрас, однак далеко не скрізь. У с. Гнідин на Київщині він «їхав у призивний пункт у лєнтах, там по приїзду лєнти, платочки, хустки знімали, і він їх роздавав всім на пам’ять» [16, с. 53]. Але цікавішим був ритуал, про який нам розповідали на Слобожанщині та Полтавщині і який також був зафіксований у с. Любарці на Київщині: «До воєнкомата їхали або кіньми, або машиною, а раніше йшли пішки. Люди проводжали рекрута аж за село. Платочки, які були причеплені до його одягу, рекрут розкидав по дорозі, люди брали їх на гарну пам'ять і на легку службу рекруту...» [16, с. 93]. Це теж імітативна магія: як легко летить тоненька хусточка, щоб так легко служилося хлопцеві. У с. Рогозів на Бориспільщині новобранець брав із собою в машину лише одну хустинку, і вона призначалася не для будь-кого: «...призовник викидав носовий платочок у вікно машини, коли виїжджав за село, щоб повернутися додому. Трохи пізніше платочок викидали, як тільки машина починала їхати, а кохана дівчина чи подруга піднімала його і зберігала, як символ кохання чи дружби» [16, с. 91]. В обох випадках описана дія знов має магічний імітативний меседж: як хусточка повертається назад — так і солдат повинен повернутися додому.

В українців є вираз «гладити дорогу» — сьогодні так кажуть родичі, які після від'їзду близької людини в далекі краї садяться за стіл і випивають трошки горілки, аби дорога мандрівникові була гладка й легенька. Часом, коли вже проводили хлопця в армію, рідні вертаються та знов сідають за стіл і «гладять дорогу» доти, доки новобранець не доїде до військкомату. Тут теж є імітативна магія: як легко і гладенько йде чарочка, щоб так само без перешкод родич швиденько дістався до місця призначення. Однак раніше побутував звичай «гладити дорогу» дещо наочніше: брали рушник і прасували.

Застілля з випивкою після від'їзду подорожнього часто називають в Україні також «приливанням дороги». І це відгомін ще одного дуже давнього ритуалу, відомого у багатьох народів, зокрема на Сході: «Як вода легко тече, аби дорога легка була — ллють за людиною, яка йде в дорогу» [ДАЮ]. Скільки ллють — не має значення. Це може бути і чашка, і відро.

Утім, є звичай «переливати дорогу», коли перед молодим і молодою чи перед новобранцем виливають цеберку води. Логіка тут та сама, але в семантиці цього звичаю домінує апотропеїчна функція, адже проточна вода — це в першу чергу потужний оберіг, і вона повинна змити всі негаразди, все лихе, що може загрожувати людині.

Існують різні варіанти цього звичаю: «Бачила, як коли йшли хлопці в армію, через дорогу перед ними сипали воду з відра» [ПМІ]; «Коли тьотя Льося проводжала сина Василя [новобранця — М.К.] вже на автобус, узяла відро з водою і з ковшика плеснула перед ним, а хрещений ухопив відро і все вилив: «Нам що, води шкода?»» [ЛАП]. «Біля порогу бутилку водки б'є той, хто йде в армію, а на етикетці [перед розбиттям пляшки — М.К.] розписуються усі друзі» [СВІ]; «Як проводжають в армію, на ту годину всі виходять на дорогу і мечут на машину [в якій увозять новобранця — М.К.] флєшу» [МДГ]; «Хлопець, якого провожають в армію, випиває рюмку горілки і через плече розбиває пустий стакан, а друзі на дорозі або на порозі розбивають повну пляшку горілки, щоб йому хорошо велося — служилося. Як розіб'ють, кажуть: «Скоро вернешся!» Він йде і не обертається» [ВЄМ].

Швидкість розбиття пляшки та розлиття горілки викликає асоціацію зі швидкістю повернення солдата — і важливо, що це відбувається на дорозі, адже саме ця дорога має привести хлопця додому. Звичай же не обертатися відомий і у весільній традиції (молодій не можна обертатися, коли вона йде до церкви, інакше повернеться до рідної домівки, тобто з часом розійдеться з чоловіком), і у лікувальній магії (не можна обертатися, коли несеш з криниці непочату воду, інакше вона не подіє), і у купальських повір'ях (людина, якій пощастило зірвати квітку папороті, не повинна обертатися, що б не чула за спиною, інакше квітка зникне) тощо. У ритуалі проводів до армії заборона обертатися назад пов'язана з тим, щоб не сполохнути удачу, щоб оте «Скоро вернешся!» не обернути на протилежне.

Також в деяких селах «б'ють горшки, миски на порозі, десь надворі, аби добре йому служилося» [ПМІ]. Розбиття посуду (згадаймо вираз «вони горшки побили» — посварилися, тобто кінець стосункам), характерне і для низки календарних звичаїв (наприклад, розбиття горщика з-під куті в останній день Різдвяних святок), і для родинної обрядовості (під час весілля), однак семантика цих дій не скрізь однакова і не зводиться до банального «на щастя» чи до означення фіналу. У випадку з проводами в армію, безумовно, є мотив жертвопринесення. Тут діє принцип «навпаки» (дуже популярний в традиційній обрядовості): щось повинно розбитися, щоб хтось вцілів (залишився цілим); жертвуєм менш цінним (горщиком, склянкою, пляшкою з горілкою тощо), щоб зберегти цінніше.

Воду під час проводів новобранця могли не лити, а просто майбутній воїн мав її переступити: «А раньше брали повне відро води, ставили перед нього, аби переступив, і говорили: «Аби мені так служба йшла легко, як                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             іде вода!» Сутка вона стояла в хаті, нею не користувалися, лише через 24 години користувалися» [ВЄМ]. Цікаво, що тут нема наочної дії, однак потенційна здатність води розливатись робить достатнім переступання ємності з водою. Взагалі ж навмисне переступання через апотропеї широко практикується в народній культурі. Наприклад, «коли молоді йдуть на розписку, їм кладуть грань (розжарені вуглини — М.К.) під ноги, щоб усяка біда згоріла і не торкалася молодих» [ЛАВ]; коли корову вперше заводять до двору чи до хліва, господиня кладе перед нею щось з таких речей як фартух, рушник, самоткана доріжка, спідниця, пояс, коса, сокира, серп, ніж, замок; і коли корову виганяють навесні вперше на пашу, вона теж має переступити сокиру, косу чи щось інше гостре і залізне, щоб ніхто її не зурочив, пічну заслінку («щоб дом знала») тощо [7].

На Коломийщині, як і у деяких інших регіонах, пляшку з горілкою чи шампанським не розпивають і не розбивають, проводжаючи новобранця: «Друзі залишають на пляшці шампанського побажання або розписуються на ній і закопують її в саду. Після повернення солдата урочисто розкопують її і випивають» [3]. У с. Іванків на Бориспільщині у 1960-ті — 1970-ті роки «друзі новобранця брали зі столу сулію з горілкою і передавали батьку, щоб той зберігав її, поки син не повернеться з армії, щоб потім разом урочисто її розпити» [16, с. 86-87]. Звичай цей локально фіксується й досі на теренах усього колишнього СРСР.

Проводи в армію недарма порівнюють із весіллям — і не тільки тому що, «як зачує село про проводи рекрута до армії, то збереться як на весілля, триста осіб могло гуляти до рання» [3]. Недарма, коли заходить розмова про те, як проводжали в армію 50-60 років тому, селяни часто одразу кажуть: «Це як друга свадьба!» Мається на увазі масштаб події. Однак справа не в кількості учасників (бували і малолюдні зібрання з цих приводів). Проводи на військову службу — рудимент обов'язкового в архаїчних суспільствах обряду ініціації, його першої, прелімінарної стадії, коли відбувається відокремлення ініціанта від колективу, в якому він виріс, відділення від звичного середовища. Ініціація, як і весілля, — це класичний «обряд переходу», за термінологією Арнольда ван Геннепа, тобто в результаті людина має перейти з одного статусу в інший (з нижчого в вищий), зокрема після завершення обряду ініціації парубок повинен стати «справжнім чоловіком» (і зараз діди іноді кажуть: «Підеш в армію — там з тебе чоловіка зроблять!») і, до речі, має право одружуватися. Більше того, у 1940-ві — 1960-ті роки «вважалося, той, хто не служив, то не парубок. Дівчата неохоче з такими зустрічалися, бо це означало, що юнак хворий» [16, с. 35]. Справді, «раніше було соромно, якщо юнак не служив в армії» [16, с. 120]. Про це селяни розповідали скрізь, де нам довелося побувати.

Отже, цілком природня низка паралелей ритуалістики проводів до армії з весільним дійством у народній традиції. Наприклад, є звичай зв’язувати червоною стрічкою пару пляшок із вином чи горілкою, які стоять перед молодими під час застілля, а потім зберігати їх рік і відкрити під час святкування першої річниці подружнього життя. Ця символічна дія має сприяти єдності, нерозлучності нової родини. Нерозпита і схована пляшка під час проводів до армії — запорука повернення  призовника «в цілості та збереженості», так само як в цілісті і недоторканості перебуває пляшка в схованці. Тут знову діє принцип імітативної магії.

Перехід дороги комусь (наприклад, молодим на весіллі, небіжчику під час похорону) в народній культурі вважається негативним, однак це далеко не завжди маркується саме так.

Вороги, вороги,

не переходьте дороги!

Хай перейде родина,

щоб була щаслива година! —

співали на весіллі. Тобто в обрядовій ситуації перейти дорогу молодим (але з гарними намірами) не тільки можна, а й треба. Це стосується й проводів до армії: «Хтось з рідні (чоловік) переходить з повним відром дорогу» [РІВ].

Мешканець села Красноїлля на Верховинщині Володимир Савчук згадував: «Коли я йшов в армію, дід-сусід набрав з криниці воду, перейшов мені дорогу і сказав: “Аби сей хлоп так собі назад вернув!” Я спокійно відбув армію» [СВІ]. Як ми знаємо, випадково зустріти людину, яка йде назустріч, з повним відром — на удачу, бо повні відра асоціюються з повнотою життєвих благ, а вода — символ здоров'я (згадаймо примовку-замовляння «Будь здоровий, як вода...»).

Мотив повернення — домінантний в обрядовості проводів на армійську службу. Звісно, про це — всі материнські молитви: «Просила, коли син був в армії: «Боже, поверни всі людські діти і мого сина!» [СОС]. (До речі, дуже правильне формулювання, яке відоме і в іудейській традиції: треба просити у Бога блага для всіх, а не виключно для себе!). На Полтавщині та Сумщині хтось із родичів іноді дає новобранцеві монету і наказує повернути після служби. Є цей звичай і на Київщині [16, с. 93]. Монетка має стати для воїна своєрідним амулетом (бо дана з добрими намірами) і водночас буде ніби «притягувати» хлопця до рідної домівки, бо у нього є зобов'язання повернути чужу річ. Монетку в Україні дарували й як талісман: в Етнографічному музеї «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича НТУ«ХПІ» зберігається монетка, подарована дівчиною парубку в середині ХХ століття зі словами «На удачу!» — з цим талісманом чоловік не розставався все життя.

Навіть в радянські часи, причому і в роки надто «войовничого атеїзму» українська мати не боялася давати новобранцеві в якості оберега іконку, хоча, звісно, її могли вилучити в перші ж дні. У с. Любарці на Київщині вона «давала сину в дорогу іконку Божої Матері і святого Георгія Побідоносця» [16, с. 93].            Без такої «подорожньої» іконки православні не вирушали в путь у минулі століття. У музеї «Слобожанські скарби» є така іконка ХІХ століття, де зображення майже стерлося від численних мандрів; можливо, цей оберіг супроводжував і солдата.

Побутував у деяких українських селах і звичай відстригати у новобранця трохи волосся та закладати його за ікону. Наприклад, такий звичай був у ХХ столітті в с. Любарці на Київщині: «Інколи рекрута стригли дома, пізніше їх стригли в армії. Частину волосся рекрута зберігали в хаті за іконою. Це вважалось своєрідним оберегом, який захищав від смерті і надавав сили перемагати» [16, с. 93]. За принципом синекдохи («частина замість цілого»), людина нібито опинялася «у Бога за пазухою». У випадку з волоссям це парціальна магія у поєднанні з імітативною: якщо частинка солдата залишиться вдома, то і ціле (сам він) повернеться (буде тут).

У багатьох народів, зокрема й у слов'ян, потужним оберегом у дорогу вважається домашній хліб. Ми знаємо історію про те, як у 1941 році мати хлопця-українця з Донеччини, який йшов на війну, зашила в його сорочку папірець з молитвою «Живые помощи» і три сухарики з домашнього хліба — солдат пройшов усю війну і не був навіть поранений, прожив понад 90 років, і завжди при ньому був заповітний оберіг [КІМ]. У с. Любарці на Бориспільщині «гості, запрошені на виряджання, обов'язково приходили з хлібом, раніше приходили ще й з вишитим рушником. Даруючи рекруту хліб, бажали, щоб голоду не знав, доки службу буде нести» [16, с. 91]. Це теж прояв імітативної магії, на кшталт застілля на Різдво чи Новий рік — аби кожен наступний день нового періоду стіл був би таким же багатим. Хліби, принесені гостями (в інших селах на Київщині та в деяких сусідніх областях взагалі було прийнято приходити на будь-яку гостину зі своїм домашнім хлібом в якості подарунка), на Бориспільщині переважно віддавали господарям, а не «винуватцеві» свята, але коли хлопець вже виходив у путь, «мати кропила сина свяченою водою, давала буханець хліба» [16, с. 93].

Ще за часів Другої світової війни було прийнято брати з собою в армію в якості оберега грудочку рідної землі. Цей звичай увічнений у славетній картині харківського художника-фронтовика Адольфа Константинопольського «Рідна земля» (1957). Зберігався цей звичай де-не-де і в повоєнний час, наприклад, в с. Любарці: «Інколи з собою давали маленький мішечок з любарецькою землею» [16, с. 93]. Був такий звичай у 1950-ті — на початку 1960-х років і у с. Сварково на Сумщині [ЛОМ]. Звичай достатньо давній, про нього чимало згадок в українському фольклорі.

Є відома приповідка: «Вертача — невдача». Якщо ми вийшли з дому і щось забули, не завжди вертаємось, аби не трапилася якась неприємність. А якщо вертаємось, часом виконуємо (хто напівжартома, хто всерйоз, хто про всяк випадок) певні ритуальні дії, аби запобігти невдачі, наприклад, дивимося у дзеркало, а дехто ще й висовує язик. Тим не менше, у проводжальному ритуалі до армії у деяких селах Сумської, Полтавської, Вінницької, Івано-Франківської областей, за нашими експедиційними даними, новобранця, який вийшов із речами з дому, спеціально тричі завертають до хати, щоб він живий-здоровий повернувся додому. Зазвичай, коли він вийшов, його кличуть на ім'я — і він вертається. Ім'я — теж частинка людини (це дуже добре знали люди в архаїчну добу, і знищуючи накреслене ім'я ворога, були впевнені, що магічно завдали непоправної шкоди супостатові), отже, виголошуючи і ніби зберігаючи в хаті в перехідний (у прямому та переносному сенсі) сакральний момент ім'я рідної людини і повертаючи новобранця фізично (тричі закріплюючи найбажаніше, як і у згаданому на початку статті азербайджанському ритуалі), люди мають надію, що після служби воїн повернеться.

Рідкісне тлумачення потрійної вертачі призовника зафіксовано було в            с. Вишеньки на Бориспільщині: «Коли новобранця виводили з двору, біля воріт на удачу розбивали пляшку і тричі кликали його, щоб він вертався. Це робили для того, щоб рекрут три рази повернувся додому: два рази у відпустку і один раз після закінчення служби» [16, с. 32]. Найвірогідніше, кликали його не просто по імені — заклик, ймовірно, звучав так: «Іване, вернись!» І це могло звучати вкрай буденно — в сенсі: вернись, забув якусь річ! Але водночас це було і сповнене сили магічне заклинання: ВЕРНИСЬ ЖИВИЙ! У деяких випадках і батьки, дійшовши з сином до воріт, самі верталися додому, накреслюючи таку ж перспективу для своєї дитини: «Як виводять його з хати, з двору, батько з матір'ю до воріт дійшли, бутилка в руках — розбивають бутилку, вертаються назад — щоб він вернувся. Гукали три рази. Раз гукнули, щоб він вернувся додому. Він вертався. Тоді ще раз: він уже йшов, попрощався — і ще раз вертався» [16, с. 32].

Важливою складовою проводів в армію протягом минулих століть в Україні були спеціальні пісні, які співав переважно жіночий гурт (навіть такі, де за текстом — пряма мова новобранця, наприклад, «Послєдній нонєшній дєньочок, гуляю з вами я, друзья...»). Значна частина таких пісень відносилася до так званих «рекрутських». Вони свого часу були зафіксовані і видані фольклористами [14], у 1990-ті — 2010-ті роки нам деякі з них також доводилося чути в експедиціях по Харківщині, Сумщині, Полтавщині, Дніпропетровщині, Донеччині, Луганщині. Кілька цікавих зразків пісень, які співалися на проводах в армію, є на ютубі. Варто подивитися і послухати запис відео від 28 вересня 2017 р., зроблений на фестивалі «Етносвіт» — виступ фольклорного гурту «Браничанка» з села Браниця Бобровицького району Чернігівської області [2]. Переважно жіночий колектив літніх людей співає пісні «Коли б калина не цвіла...», «Калина-малина не сладка, не горька...», «Послєдній сьодняшній дєньочок...», «Прощай, Браниця, здраствуй, Кавказ!». Найцікавіша остання — місцева пісня, складена, вочевидь, в першій половині або в середині ХІХ століття, коли Росія активно підкорювала Кавказ силами рекрутів, зокрема й з України. У пісні є такі слова:

Прощай, дівчина, бо я вже йду,

Благословила мать в армію.

Благословила, ще ключ дала,

Щоби зла куля не зайняла.

У цьому фрагменті варті уваги два аспекти. Йдеться про благословення саме матері, хоча, здавалось би, за логікою речей, в армію благословляти повинен батько. Тим не менше, і в інших фольклорних текстах, і в етнографічних описах проводів до армії, і на картинах українських художників ХІХ — початку ХХ ст., коли вони змальовують проводи на Січ, ми зустрічаємо, наче рудимент матріархату, саме материнське благословення. В Україні здавна материнський прокльон (взагалі-то вважається, що матері ні в якому разі не можна проклинати своїх дітей!) і материнське благословення вважаються найсильнішими, як і мамина молитва. І в цьому яскраво знаходить прояв статус жінки в українському традиційному суспільстві, висока повага до Матері. Недарма у широко відомій пісні співається: «Виряджала мати сина у солдати...». Закономірно, що Валентина Стрілько-Тютюн, найкраща дослідниця даної теми, назвала свою книгу про проводи в армію на Бориспільщині у ХХ столітті фрагментом цього рядка — «Виряджала мати сина». Утім, батько, звісно, також благословляв сина, однак роль його в ритуалі була меншою: «Мати давала сину в дорогу хрестика, перед виходом із хати благословляла разом з батьком іконами, казали: «Хай тебе на службі Бог береже»» [16, с. 69]. Лише зрідка, судячи зі спогадів, спостерігалася певна паритетність батьків: «Було інколи, що батьки благословляли на службу запаленою свічкою і три рази проводили нею проти сонця над головою сина та примовляли: “Господи, благослови, збережи і помилуй раба Божого (ім'я рекрута)”» [16, с. 93]. Звісно,  свічку може тримати лише одна людина, тобто дану акцію здійснював один із батьків — а хто саме, ймовірно, в кожній родині вирішувалося по різному. Проте, скоріш за все, частіше це робила мати, бо інформанти постійно наголошують: «На призовний пункт їхали рано-вранці, мати вдома тричі перехрещувала сина, благословляючи його на службу» [16, с. 125].

Зазначимо, що мати в пісні дає синові ще й амулет — ключ, який повинен магічно захистити його від куль. Ключ і замок — надзвичайно потужні обереги, які здавна використовуються багатьма народами, зокрема й слов'янами, про що у нас є спеціальна розвідка [8]. Ці апотропеї можуть фігурувати і разом, і поодиниці, і суто у словесних формулах (наприклад, у замовляннях), і в акціональному плані — як фізичні речі. Однак навіть згадки про ключ або замок у багатьох контекстах достатньо, щоб з'явилася семантика ЗАМИКАННЯ чогось. У даному випадку ключ наче замикає тіло у невидиму оболонку, яку не може «зайняти» жодна «зла куля».

Гурт «Браничанка» продемонстрував під час свого виступу і те, як дівчина перев'язує новобранця — не рушниками, а відносно вузькими різнокольоровими стрічками (які використовуються для дівочого вінка) хрест-навхрест. На вишиванці героя події ми бачимо трохи вище серця великого розміру червону квітку, зроблену, можливо, також зі стрічки. Це відтворення місцевої традиції проводів на військову службу. На численних світлинах у книзі В. Стрілько-Тютюн ми також бачимо як на фото 1950-х, так і 1990-х років прикріплену до одягу новобранця доволі велику квітку з матерії (теж перегук із весільною традицією, тим більше, що іноді пришивалася ще одна квітка — на капелюх), однак неодмінно на тлі розгорнутої хусточки [16]. Іноді це єдина прикраса (особливо на фото 1970-х — 1990-х років), а частіше (на світлинах кінця 1930-х — 1950-х років) ми бачимо призовника, перев'язаного стрічками, хустками і з прикріпленими у вигляді трикутничків хусточками. У с. Алексєєвка Білогірського р-ну АО Крим у 1975 р. на проводах в армію хлопця прикрашали живою гвоздикою, обов'язково робили фото новобранця «в усій красі», пізніше відправляли світлину в армію, і вона згодом, в кінці служби, потрапляла до дембельського альбому [ПЖМ].

Квітку, за традицією, робив не будь-хто. У с. Вороньків на Бориспільщині «після першого столу, коли гості виходили потанцювати, призовник зʼявлявся перед людьми з “квіткою”. Вона виготовлялася з червоної стрічки, була велика і пишна. Її чіпляли до носової хустинки, оздобленої мереживом обов'язково ручної роботи. Робила цю “квітку” зазвичай дівчина, з якою цей юнак зустрічався. І готувала вона її наперед. Якщо про зустрічі мало хто знав (тоді закохані приховували від по сторонніх очей свої стосунки), то всім було цікаво, хто ж почепив “квітку”. Було й так, що дівчина, соромлячись показуватись перед гостями, таємно чіпляла символ любові і йшла додому, так і не сідаючи за стіл. Дівчата тоді (наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років — М.К.) були дуже скромні (це підкреслюють і наші інформанти 1930-х років народження — М.К.). Якщо ж коханої дівчини у парубка не було, “квітку” робила сестра або просто однокласниця. Та хлопці перед армією старались все ж таки зав'язати стосунки — і для того, щоб було кому почепити “квітку”, і для того, щоб хтось писав листи в армію» [16, с. 38]. Вранці другого дня, «сідаючи в машину, призовник віддавав “квітку” своїй дівчині. Вона мала зберігати цей символ до закінчення служби. Це була своєрідна клятва в любові. Якщо ж дівчини не було, “квітку” забирала мати і зберігала її» [16, с. 51]. Квітку можна розглядати й як своєрідну «заставу», яку потім необхідно повернути власнику: «Якщо дівчина не виходила заміж за іншого, поки хлопець служив в армії, після служби вона повертала квітку тому, кого чекала» [16, с. 69].

«Мода» на квітку у різних селах проіснувала різний термін. Наприклад, у с. Іванків у 1950-ті роки хлопцям чіпляли виключно стрічки і хусточки, а вже у 1960-ті — 1970-ті роки «замість платочків і стрічок навхрест дівчина збирала стрічку у вигляді квітки і, прикріплюючи до платочка, також вішала на груди» [16, с. 82]. У с. Любарці того ж району «у сімдесятих роках закріпилась за новобранцями тільки “квітка”» [16, с. 112].

Технологія виготовлення квітки мала кілька варіантів, але переважно була така: «Шилася ця квітка з червоної стрічки (збиралася на нитку пишною трояндою), потім пришивалася на мережевний платочок, зроблений власноруч, краї якого оздоблювалися призібраним мереживом (у 1980-х роках). А раньше (1965 — 1970 роки) квітка пришивалася на звичайний платочок, а ще раніше чіпляли тільки платочок» [16, с. 121]; «Квітка робилася із носової хустини та зібраної стрічки по одному краю. Стрічка, зібрана по одному краю ниткою, на хустинці прикріплювалась посередині. Колір стрічки завжди був червоний» [16, с. 112]. Зрозуміло, що червоний колір тут осмислюється як символ кохання, однак одночасно це і символ вогню, найпоширеніший в апотропеїчній орнаментиці та атрибутиці українців і багатьох народів, отже квітка виконувала й оберегову функцію.

Утім, учасники обряду розглядали квітку саме як знак кохання, коли її робила не рідня і не випадкова сусідка. Більше того — це був шанс для дівчини символічно і без слів освідчитися в коханні (а в ті часи вважалося, що тільки хлопець може висловлювати свої почуття до особи протилежної статі, хоча в старій українській традиції практикувалося й сватання дівчини до парубка). Як згадують мешканці с. Рогозів на Київщині, «виникали навіть сварки при вішанні квіток, бо було й таке, що хлопець домовлявся з однією дівчиною про квітку, а інша шила її сама, а потім привселюдно вішала її призовнику, показуючи цим всім родичам, що саме вона є тою єдиною, яка буде чекати свого коханого з армії. Але у майбутнього солдата мала бути на грудях тільки одна квітка» [16, с. 121].

Застілля під час проводів мало свою ритуалістику, і багато в чому воно повторювало весілля, що постійно відзначають всі інформанти. Навіть сама формула запросин на нього іноді, як у с. Вишеньки на Бориспільщині, була майже тотожна тій, яку виголошував молодий, коли зі старшим боярином запрошував на весілля або проголошувала молода, коли ходила по селу зі старшою дружкою і запрошувала гостей: новобранець «брав з собою товариша, і вони йшли приглашать на проводи. Заходили до хати, і рекрут говорив: “Просять батько й мати, і я прошу, приходьте завтра проводжати мене в армію”» [16, с. 10]. Порівняймо з формулами запросин на весілля: «Просили тато і мама і я прошу, приходьте до нас на весілля», «Просили мама і тато і я просю — до соли, до короваю, приходьте до мене на свадьбу», «Здрастуйте, з суботою будьте здорові! Кликали тато і мама і я просю — до столу, до хліба, до короваю, приходьте на весілля!» [13, с. 99—100]. У с. Рогозів у цьому ж районі запросини ще більше нагадували передвесільний обряд: «...майбутній солдат з другом (називався старший дружок) запрошував родичів, друзів і сусідів. Якщо була можливість, то їздили запрошувати на конях з баяном чи гармошкою, з піснями, веселощами» [16, с. 120]. В українському селі Ілліч (кол. Кордон) на Кубані у 1960-ті роки на проводи в армію теж запрошував призовник з товаришем [ЛАП]. У сумському селі Сварково у цей же період своїх родичів, друзів, сусідів запрошували батьки, а їх син запрошував своїх друзів [ЛОМ]. Траплялося, що гостей запрошували двічі: окремо — батьки, окремо — хлопець. Наприклад, у с. Пильна на Харківщині у 1974 р. двох молодих вчительок батьки новобранця запрошували такими характерними словами: «Приходьте, приходьте, бо це у нас таке свято, таке свято!» [ХНІ]. І сам призовник прийшов у школу й запросив так: «Приходьте, мене будуть брить!» [ХНІ]. Жіночок тоді вразили і сприйняття проводів в армію не як сумної чи тривожної події, а саме як СВЯТА, і ця старовинна термінологія парубка — від російського виразу «забрить в солдаты». А в смт Комишня на Миргородщині у 1968 р. гостей запрошували виключно батьки новобранця [ММІ].

Святкування проводилося зазвичай на подвір'ї, на випадок негоди робили «шалаш» або «балаган» (як називали споруду з дошок, накриту брезентом, у                    с. Вороньків на Київщині). У 1970-х роках «його прикрашали майже так, як на весілля, вішали килими, чіпляли гілочки хвої, паперові квіти, різнокольорові кульки. Писали плакати з побажаннями щасливої служби та швидкого повернення додому. Це робили зазвичай дівчата — однокласниці або сусідки»  [16, с. 35].           І «на столі під час святкування страви були такі, як і на весіллі» [16, с. 82].

Інформанти, розповідаючи про проводи до армії, мимоволі повсякчас порівнюють їх із весіллям. Зокрема звертають увагу на те, що «хлопцю готували почесне місце за столом, посередині, як і молодому подружжю на весіллі» [16, с. 120]. А часом, «як у хлопця була дівчина, її садили рядом біля нього» [16, с. 52]. У с. Пильна на Харківщині у 1974 р., як згадує Ніна Холод,  на проводах в армію «біля парня обов'язково саджали дівчину, яка його проводжає, це класика жанру. А потім їх відправляли вирішувати свої питання — давали ключі і дозволяли ночувати в якомусь домі. Для мене це був шок» [ХНІ].

Як на весіллі у багатьох селах України було прийнято, щоб молоді сиділи за столом не на голій лаві, а обов'язково на кожусі, аби багаті були, так само під час застілля з нагоди виряджання на військову службу юнак сидів у центрі столу на кожусі — «вважали, що служба тоді буде щаслива» [16, с. 38]. «Місце, де сидітиме рекрут, прикрашають особливо, прибивають ззаді ковьор, інколи підстилають на лавку кожух, щоб гарно служилось» [16, с. 52]. «Застеляли кожухом, вовною доверху» [16, с. 91], бо це був універсальний символ благополуччя. На кожух вовною догори садовили дитину, коли їй виповнювався рік і відбувався обряд пострижин; у вивернутому кожусі мати виходила обсипати молодих зерном, монетками, цукерками, шишечками хмелю, лісовими горішками; при будівництві хати, перш ніж підняти сволок, його  обмотували кожухом (щоб вона була тепла) тощо.

Ритуал обдаровування призовника присутніми був обов'язковою частиною застілля: на Київщині «відбувався обряд дарування. Дарували хто що міг грошима, говорили якісь побажання рекруту на службу да благополучне повернення з неї» [16, с. 32]. І це теж надто нагадувало весільну обрядодію: «За третім столом починалася “даровизна”. Призовник брав тарілку, на неї ставили чотири чарки, в які його товариш наливав горілку, і так підходили до кожного з гостей. Запрошені брали чарку, а на тарілку клали гроші, бажаючи легкої служби, мирного неба і т.д. Дівчата і хлопці дарували зазвичай по одному карбованцю, а родичі значно більші суми» [16, с. 50]. На тарілку чи тацю клали гроші під час солдатських проводів й на Полтавщині [ММІ] та на Харківщині. У 2000-ні роки на весіллі в смт Космач Косівського району Івано-Франківської області кожен гість, приходячи на свято, вітав молодих і опускав гроші у трилітрову банку, яка стояла недалеко на столику. Такий звичай побутує й сьогодні на весіллях у різних куточках України, зокрема на Слобожанщині. У 1970-х — 1980-х роках на солдатських проводах у деяких київських селах був схожий ритуал: «Новобранець обходив кожного гостя, подаючи наповнену товаришем чарку горілки. Йому бажали гарної служби, хорошої дороги. Дарування в більшості відбувалося за другим столом. Гроші збирали у трьохлітрову банку, яку ставили на стіл перед запрошеним. Випиваючий чарку, кожен клав гроші у банку» [16, с. 89]. Зауважимо, що в українській народній традиції є заборона передавати гроші з рук до рук (навіть при купівлі-продажу), щоб не передати разом із ними свою долю (щастя, удачу), тому їх треба на щось чи у щось покласти, а не давати у руки; можна, наприклад, сунути у кишеню «винуватцю» події. Утім, багато людей сьогодні нехтують цим табу. І у 1960-ті — 1970-ті роки в україномовних кубанських селах та на Харківщині на проводах в армію часто давали гроші просто в руки [ЛАП].

У с. Гнідин на Бориспільщині «даровання» за столом відбувалося з усталеними примовками: «У стограмові гранчасті стакани наливали горілку, підносили кожному, припрошували: “Випийте до дна, щоб була думка одна”. Гості говорили: “Дай, Боже, на службі тоже”, “Щоб тобі служба легко пішла, як мені ця горілка”, “За майбутню відпустку, щасливе повернення” та інші побажання. Після цього випивали чарку, клали гроші на тарілку. Помню, що дарували по троячці. Рекрут оставляв всі гроші батькам, не забірав їх на службу» [16, с. 53]. «Новобранцю дарували гроші, хто скільки міг (3, 5, 10 карбованців). Цей ритуал дарування відбувався за столом» [16, с. 70]. Однак іноді гості дарували гроші ще до застілля: «Як правило, запрошені на виряджання люди старшого віку приходили з хлібом, який віддавали батькам, а новобранцю дарували гроші на дорогу. Даруючи гроші, бажали доброї та легкої служби, дослужитися до певних військових звань і т. ін.» [16, с. 81]. Обдаровування взагалі могло відбуватися навіть не на подвір'ї призовника, а на сільській вулиці. Г.П. Столярова згадує: «У 1954 році я жила на околиці містечка Ровеньки на Луганщині, на вулиці Гремуча балка (вона йшла понад балкою), де стояло десь 20 будиночків. І пам'ятаю, з крайньої хатки вийшов Юра, якого призвали в армію (його ніхто не супроводжував), і пішов у центр, де його чекала машина, щоб їхати у військкомат. А біля кожного двору вийшли сусіди. Він підходив, вітався, кланявся, казав: “Побажайте мені щастя-долі!” Йому бажали і дарували більше гроші, а то й речі — носки, майку, цукерки, булочки (самі пекли), коржики кругленькі невеличкі, розсипчасті, хрустящі (буде лежать до року і навіть не засохне). І коли дійшов до кінця вулиці, там стояли родичі, і він пішов з ними» [СГП]. Однак не в усіх селах було прийнято обдаровувати новобранця; наприклад, у с. Пильна на Харківщині у 1974 р. гості приходили на святкування без подарунків [ХНІ].

Безумовно, запозиченим із весільного ритуалу був зафіксований у с. Іванків на Бориспільщині обряд сипання зерна перед призовником на другий день, коли він виходив з двору їхати на збірний пункт: «Попереду новобранця, із наближених, сипали зерно на щасливу службу і гарне здоров’я» [16, с. 82].

Наїдки та напої у 1950-ті — 1990-ті роки на проводах в армію і на весіллі взагалі майже нічим не відрізнялися, та й кількість витрачених грошей і заготовлених продуктів була однаковою. І до обох подій батьки готувалися заздалегідь. Відгодовували порося [16, с. 35] або «кабана, курей та іншу живність, інколи індиків» [16, с. 52], «багато самогонки виготовляли, десь близько 300 літрів» [16, с. 52]. У с. Пильна на Харківщині так лаконічно говорили у 1974-му році про виряджання сина на військову службу: «Зарізали порося і провели в армію» [ХНІ]. Часто зверталися до правління колгоспу чи радгоспу, писали заяву, і могли безкоштовно отримати м'ясо, овочі, молочні продукти — казали: «виписав колгосп» [ХНІ]. Сільська влада виділяла й машину, щоб відвезти хлопців на призовний пункт.

Ставили на стіл «пиріжки з кашею, квасолею, капусняк, риба, м'ясні страви, запечена картопля, холодець, вінегрет, фруктовий кисіль і ін.» [16, с. 81]. Щодо киселя, він подається й досі на усіх застіллях у центральних та східних районах України, і його називають «виганяйло», бо гості знають: якщо подали кисіль, вже треба розходитись. У 1960-ті роки «варили й капусту, й холодець, робили голубці, катлєти, ковбасу, налисники, салати всякі» [16, с. 91]. У 1970-ті — 80-ті роки на сільських проводах вже переважали магазинні продукти, хоча були й домашні страви: «ковбаса, сир, шпроти, тушкована картопля, голубці, оселедці, риба смажена, салати, холодець, млинці з фаршем, буженина і ін.» [16, с. 10]. «На стіл накривали такі ж страви, як і на весілля. Найперше — це варена за особливим рецептом капуста. Варити її запрошували авторитетну в селі жінку-”куховарку”. Вона ж керувала і приготуванням інших страв. Крім неї, готували ще жінки. Їх могло бути і біля десяти, залежно від кількості гостей, які були запрошені» [16, с. 38]. До речі, це була звичайна толока, безкоштовна сусідська взаємодопомога, і кухарок обдаровували лише символічно.

У 50-ті — 60-ті роки на сільських проводах пили майже виключно самогон, хоч бували й домашні вина та наливки, зрідка медовуха, а пізніше почали з'являтися на столах і магазинні спиртні напої як «більш престижні», а також улюблене дітьми та жінками «сітро». З випиванням теж були пов'язані певні повір’я, особливо в обряді «даровизни», коли гостю персонально наливали чарочку: «Присутні слідкували, щоб чарка була допита повністю, вбачаючи в цьому успішну, легку і без сліз службу» [16, с. 89]. І сьогодні на будь-яких застіллях в Україні господарі можуть жартома чи напівжартома припрошувати гостя допити вино чи горілку: «Не залишай на сльози!» Або: «Ти що, мені на сльози залишаєш?» Вважається, за законом сімільної магії, що недопите спиртне «викликає» у недалекому майбутньому сльози господарям. Тому «правильні» гості, зокрема на проводах в армію чи на весіллі, проковтнувши горілку, коньяк чи вино, стряхують склянку (іноді тричі), трохи відводячи руку назад, — щоб не залишилося нічого «на сльози» гостинним господарям.

Музиканти на проводах в армію у 1950-ті — 60-ті були ті ж самі, що й на весіллі, і грали вони майже ту саму музику. На Київщині «танцювали під гармошку, бубон чи баян гопака, польку, краков’як та інші народні танці» [16, с. 70]. Без гармошки у ці роки не обходилися як проводи, так і весілля й у слобожанських селах.

Більшість з описаних традицій залишилася у минулому. «Зараз, як кого призвали, ніхто в селі і не знає» [16, с. 52]. Однак деякі прикмети, повір'я і обрядодії не пішли у небуття, бо є ще люди. які довіряють досвіду предків.

На жаль, людство не навчилося жити без воєн. Тому і проводи в армію, і проводи на війну залишаються актуальними. Українцям же варто взяти до уваги власні традиції, в яких є і логіка, і сенс, і добра магія, і велике почуття любові до рідної людини — захисника Вітчизни.

ДЖЕРЕЛА

Список інформантів

ВЄМ — Зап. М.М. Красиков 21.07.12 у с. Красник Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Євдокії Миколаївни Витощук, 1931 р. нар., без освіти, місцевої.

ДАЮ — Зап. М.М. Красиков 3.07.16 у смт Великий Бичків Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Анни Юріївни Довганич, 1949 р. нар., освіта вища, нар. і мешкала до 1963 р. в с. Золотарево Хустського р-ну Закарпатської обл., з 1974 р. живе в смт Великий Бичків.

КІМ — Зап. М.М. Красиков 24.06.02 від Інни Михайлівни Козінцевої у м. Харкові, 1954 р. нар., освіта вища, нар. і жила у м. Шебекіно Бєлгородської обл. РФ, з 1970 р. живе у Харкові.

ЛАВ — Зап. М.М. Красиков 2.07.16 у смт Великий Бичків Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Анни Василівни Лукачук, 1941 р. нар., освіта сер. спец., місцевої.

ЛАП — Зап. М.М. Красиков 27.04.22 у м. Харкові від Ангеліни Павлівни Лисенко, 1954 р. нар., освіта вища, нар. і жила у с. Ілліч Темрюкського р-ну Краснодарського краю (РФ), з 1971 р. живе у Харкові.

ЛОМ — Зап. М.М. Красиков 27.04.22 у м. Харкові від Олександра Миколайовича Лисенка, 1952 р. нар., освіта вища, нар. і жив до 1969 р. у с. Сварково Глухівського р-ну Сумської обл., з 1971 р. живе у Харкові.

МДГ — Зап. М.М. Красиков 24.07.12 у с. Яблуниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Дмитра Григоровича Михальчука, 1922 р. нар., без освіти, місцевого.

ММІ — Зап. М.М. Красиков 27.04.22 у м. Харкові від Миколи Івановича Моха, 1948 р. нар., освіта вища, нар. і жив до 1958 р. у с. Бакумівка Комишнянського (пізніше — Миргородського) р-ну Полтавської обл., з 1958 по 1968 р. жив у смт Комишня Миргородського р-ну, з 1970 р. живе у Харкові.

ПЖМ — Зап. М.М. Красиков 24.04.22 у м. Харкові від Жанни Миколаївни Павлової, 1964 р. нар., освіта вища, нар. у м. Новоросійську, з 1965 р. жила у м. Миколаєві, з 1984 р. живе у Харкові.

ПМІ — Зап. М.М. Красиков 28.07.12 у с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Марії Іванівни Павлюк, 1936 р. нар., місцевої.

РІВ — Зап. М.М. Красиков 29.07.12 у с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Івана Васильовича Рокіщука, 1949 р. нар., місцевого.

СВІ — Зап. М.М. Красиков 22.07.12 у с. Красноїлля Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Володимира Івановича Савчука, 1971 р. нар., місцевого.

СГП — Зап. М.М. Красиков 25.04.22 у м. Харкові від Ганни Петрівни Столярової, 1937 р. нар., освіта вища, нар. і жила у м. Ровеньки Луганської обл., з вересня 1954 р. живе у Харкові.

СОС — Зап. М.М. Красиков 8.07.16 у смт Великий Бичків Рахівського р-ну Закарпатської обл. від Олени Семенівни Словак, 1944 р. нар., нар. і жила в Блажевському р-ні Чехії, з 1948 р. жила в с. Косівська Поляна Рахівського р-ну, з 1978 р. живе в смт Великий Бичків.

ХНІ — Зап. М.М. Красиков 30.04.22 у м. Харкові від Ніни Іванівни Холод, 1951 р. нар., освіта вища, місцевої.

Література

1. Геннеп А. ван. Обряды перехода. Систематическое изучение обрядов / пер. с франц. Ю. В. Ивановой, Л. В. Покровской. М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1999. 198 с.

2. Гурт «Браничанка» — пісні на проводах в армію. URL: https://www.youtube.com/watch?v=dCCS0uvIknY

3. Жидак Т. Як виряджали юнаків до армії на Коломийщині: традиції і звичаї. URL: https://dzerkalo.media/news/yak-viryadjali-yunakiv-do-armii-na-kolomiyschini-traditsii-i-zvichai

4. Красиков М. Врятуй воїна — подаруй вишиванку! URL:  https://www.cultura.kh.ua/uk/news/7155-vrjatuj-voyina--podaruj-vishivanku

5. Красиков М.М. Дорога в традиційній культурі українців. Берегиня: всеукр. народознавчий часопис. (Київ). 2009. №2. С. 34–42.

6. Красиков М.М. Дорога як філософема у народній культурі українців: лекція 4 з циклу лекцій «Філософія буття українського селянина» у «Новому Акрополі». Харків. URL: https://www.youtube.com/watch?v=Qc_m_jJpyX4

7. Красиков М.М. Жіночі таємні знання : купівля корови та догляд за нею. Народна культура українців : життєвий цикл людини : історико-етнологічне дослідження у 5 т. / за наук. ред. М. Гримич. Т. 3: Зрілість. Жіноцтво. Жіноча субкультура. Київ, 2012. С. 273–292.

8. Красиков М.М. Замок и ключ в традиционной и современной народной культуре украинцев. От конгресса к конгрессу: материалы Второго Всероссийского конгресса фольклористов: сб. докл. Т. 2. М., 2011. С. 229–247.

9. Красиков М.М. Імітативна магія у звичаєвості гуцулів Верховинщини. Народна творчість та етнологія. 2013. № 6. С. 17–36.

10. Красиков М.М. «На рушничок стати» : (про символіку деяких «обрядів переходу»). Традиція і культура : матеріали міжнар. наук. конф., 16–17 груд. 2005. Київ, 2005. Ч. 2. С. 20–21.

11. Красиков М.М. Мотив дороги в традиционной народной культуре украинцев. Культурное пространство путешествий : материалы науч. форума, 8–10 апр. 2003 г. СПб., 2003. С. 68–70

12. Красиков М.М. Принцип ініціальності у звичаєвості сучасних закарпатців (за матеріалами експедиції 2017 р. на Рахівщину). Традиційна культура в умовах глобалізації: збереження автентичності та розвиток креативних індустрій : матеріали наук.-практ. конф. 22-23 червня 2018 р. Харків, 2018. С. 214–223. URL:https://www.google.com/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&ved=2ahUKEwie9p6UiJb3AhWMvIsKHR9TB5wQFnoECAIQAQ&url=https%3A%2F%2Fwww.cultura.kh.ua%2Fimages%2Fdocuments%2Ftraditc%25D1%2596ina_kultura_2018.pdf&usg=AOvVaw2xjPhf9dYsxgkuUCZ2eDAT

13. Муравський шлях – 97 : матеріали комплекс. фольклор.-етногр. експедиції: (по селах Богодухівського, Валківського, Краснокутського та Нововодолазького районів [Харківської обл.]) / [авт.]-упоряд. : М.М. Красиков, В.М. Осадча, М.О. Семенова, Н.П. Олійник. Харків.: ХДІК, 1998. 360 с. URL: https://issuu.com/aguona/docs/mursliakh1997

14. Рекрутські та солдатські пісні / АН УРСР, Ін-т мистецтвознав., фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського ; упоряд. А. Л. Іоаніді, О. А. Правдюк ; голова редкол. О. І. Дей. Київ : Наукова думка, 1974. 623 с.: іл., ноти.  (Українська народна творчість. Т. 13)

15. Семеренко М. Як запоріжців проводжали до армії 65 років тому — фото. URL: http://iz.com.ua/zaporoje/yak-zaporizhtsiv-provodzhali-do-armiyi-foto

16. Стрілько-Тютюн В. Виряджала мати сина. Проводи в армію на Бориспільщині в ХХ столітті. Київ — Кам'янець-Подільський, 2020. 248 с.

А які були і є ритуали проводів на військову службу у вашій місцевості? Напишіть, будь ласка, і вкажіть село, район область, а також, якщо можна, ваші ПІБ, рік народження, освіту. Зазначте, про які десятиліття йдеться.

 

 

 . 1956 . . . 3

 . 1956 . . . . . . .