Територія Харківської області, яка належить до історико-географічного регіону Слобожанщини (Слобідської України, Слобідщини), була завжди дуже складною для дослідження, адже вона постійно була тією прикордонною територією, яка неодноразово змінювала свій адміністративно-територіальний устрій та розподіл з давніх часів і понині. Через війни, революції, голодомори, а також індустріалізацію та урбанізацію на цих землях до наших часів дійшло дуже мало предметів традиційної української культури, зокрема це стосується традиційного костюму та прикрас. Особливо трагічним чином на традиційній українській культурі відбилися події Голодомору 1932-1933 рр.. Місцеве населення, намагаючись врятувати свою родину від голоду та смерті. було змушене вимінювати на їжу родинні реліквії, до яких відносилися дорогоцінності й прикраси. Потім всі ці речі або осідали в музеях, приватних колекціях, або ж знищувалися шляхом переплавлювання й подальшого продажу. Ми ж сьогодні зупинимося на такій традиційній українській прикрасі, як дукач, спробуємо трохи розповісти про особливості саме харківських зразків, що дійшли до нашого часу. Дукач – одна з питомо українських традиційних нагрудних металевих прикрас, що була центральним композиційним елементом жіночого весільного та святкового вбрання. Ця прикраса характерна не лише для Слобожанщини, але й для України в цілому, включаючи місця компактного поселення українців – Кубань, Надволжя, Казахстан тощо. Це монета або медальйон, які часто доповнювалися додатковими декоративними елементами у вигляді металевого банту, касту, оправи у вигляді скручених дротів або пружини, ланцюжків тощо. Такі елементи могли оздоблюватися кольоровим склом, смальтою, кораловими намистинами. За описами дослідників, в якості медальйону спочатку використовували чоловічу нагородну медаль, а потім вже почали використовувати монети, які були у вжитку на той час. Але традиція носіння дукачів заглиблюється корінням у часи Київської Русі та перегукується з носінням змійовиків. Доволі часто монета, бант та декоративні елементи дукача могли бути виготовлені з різних металів, не обов’язково з одного й того самого/
Слобідські золотарі виготовляли дукачі з різних металів: багаті жінки мали змогу купувати й носити прикраси зі срібла, подекуди позолоченого, рідше – золоті, менш заможні українки носили вироби з латуні та міді, більш прості та лаконічні. Майстрами застосовувалися такі техніки виготовлення прикрас, як чеканка, литво, штамповка тощо.
Саме на Харківщині були розповсюджені дукачі харківського та воронізького типу. Дукачі харківського типу, на думку дослідників, поділяються на монетні або жетонні. Вони виготовлялися майстрами, які, на відміну від інших українських золотарів, часто навіть ставили своє клеймо на виріб. Проте були популярними й штамповані дукачі фабричного виробництва, більш лаконічні й прості, з написами по колу медальйону. Дуже розповсюдженими були монети без обрамлення, з припаяними до них вушками або сердечками, що можуть мати штихельні декоративні насічки (на вушках, як правило, вони у вигляді зірочки). На верхівках вушок монет часто зустрічаються приварені срібні декоративні крапельки. Дукачі воронізького типу вирізняються своїми бантами з фігурками пташок та хрестиком вгорі банту. Вони часто теж були багато прикрашені кольоровими скельцями.
Популярними на Слобідській Україні були медальйони з християнською символікою – дукачі-панагійки, дукачі з хрестом-медальйоном. Найбільш шанованими сюжетами для них були Благовіщення, Воскресіння, образи Божої Матері Володимирської, Казанської, Охтирської, образи святої Параскеви, Тихона Задонського тощо. Дукачі, як і всі прикраси, купувалися на ярмарках, дарувалися на визначні події, передавалися у спадок від матері до доньки, зберігалися в сім’ї, як велика цінність.
