«Середохрестя» або «Середопістя» – так називали українці четвертий тиждень Великого посту, адже він уважався «переломним», тобто серединним. Казали навіть, що опівночі з середи на четвер, якщо уважно прислухатися, можна почути тріск – так піст навпіл ламаєт
Цієї середи, яка зветься середохресною, на Слобожанщині, як і майже скрізь в Україні, господині пекли з прісного тіста хрести, а подекуди ще й коржі та бублики. Повнилася хлібним духом селянська хата, юрбилися діти коло повної печі – перепічки сьогодні стачить кожному: хрести їли в родині, частували сусідів, а в селі Минківка Валківського району і худобі давали. Проте принаймні один, найбільший, хрест залишали до посівної і брали з собою в поле, як їхали сіяти. Там хлібороби розламували поміж собою печиво, а решту клали на землю, примовляючи: «Дай же, Боже, і на той рік свій хліб їсти!».
Слобожанські селяни ретельно готувалися до сівби: вирушаючи вперше на поле, вдягали чисту сорочку, вірили, що коли закопати біля ниви череп'яний горщик зі свяченою водою, не буде посухи, а якщо шматок полотна, яке лежало на плащаниці, – можна сподіватися на щедрий врожай. Щоб передбачити, чи справдяться надії, на Середохресну під час приготування в один хрест встромляли зерно пшениці, в інший – ячменю, в третій – вівса. Яке із зернят вийде нагору, той хліб і вродить.
А 22 березня, на свято Сорока Святих Великомучеників, слобожани зустрічали з вирію птахів, «які на крилах тепло приносять». Іще подейкували, що в цей день «сорока принесла сорок паличок на гніздо». Радіючи птаству та вітаючи весну, баби з солодкого тіста пекли «жайворонків» та «сорок», які роздавали дітям і сусідам. На Харківщині в «жайворонків» укладали гроші – кому попадеться, той щасливий буде.
Підкидаючи печиво догори, дівчата примовляли: «Весна, весна, приходь до нас, красна! На щастя, на здоров'я!». А діти, настромивши «жайворонків» на патички, бавилися на вулиці та пригощали смачною перепічкою пташок, які вже прилетіли.
Між тим, закликати та величати весну починали ще зі Стрітення, 15 лютого. В цей день, як відомо, «зима з літом стрічається». Відтоді лунали селами веснянки – обрядові дівочі пісні: ліричні та жартівливі, іронічні та щемливі, вони сповіщали про пробудження природи, кохання, надії.
(с. Дворічний Кут Дергачівського району)
Поза лісом, поза лісом, поза слободою,
Чути мого миленького, що йде з сопілкою.
Поза лісом, поза лісом, поза Караваном,
Чути мого миленького, що йде з барабаном.
Сопілочка з барвіночка, сосновоє денце,
Хто не вийде на вулицю – враже йому серце.
Враже йому, враже йому, враже йому, трясця,
А моєму миленькому пошли, Боже, щастя.
Щастя, долі, щастя, долі, ще й добру годину,
Що він мене пригортає, як малу дитину.
Згодом все в селянському світі потроху готувалося до виснажливого, трудового літа. На Явдохи (14 березня) примічали: якщо цього дня тепло, то й весна буде теплою, а коли холодно – весну чекай протяжну, холодну. А на Теплого Олексія (30 березня) спостерігали: коли сьогодні капле зі стріхи і півень води нап'ється, то буде тепла і рання весна. «Явдоха – п'яниця, Льошка – гулящий», – приказували в селі Бірки Нововодолазького району. Можливо, саме весняні відлиги спричинили до народження цієї жартівливої примовки.
В давнину вважалося, що найкраще сіяти розсаду в піст: «Щоб не побив мороз». А Середохресна – щонайліпша для того пора. На цьому тижні жінки висівали також і мак, на Сорок Святих, коли весна видавалася рання, – горох, а на Теплого Олексія діставали вулики: це свято особливо шанувалося пасічниками. Ось тільки на Благовіщення (7 квітня) не можна було працювати, позаяк цього дня навіть «ніяка пташка гнізда не в'є». На Куп'янщині переказують легенду про зозулю, яка знехтувала забороною і була покарана тим, що втратила здатність вити гніздо.
На свято Благовіщення слобожани випускали на волю співочих птахів: синиць, снігурів, чижів, щоби ті співом своїм прославляли Бога та просили у нього щастя тому, хто випустив їх з неволі.