Кожний народ має свої традиції та звичаї, які передаються із покоління в покоління. Їх популяризація в сучасному світі має надзвичайно велике значення. На тему українських звичаїв написано багато книжок та наукових праць. Лекція, яку 21 січня провів в Харківському обласному центрі культури і мистецтва громадський діяч, кандидат філологічних наук, директор Харківського відділення Українського етнологічного центру Інституту мистецтвознавства Михайло Красиков, була спрямована на популяризацію української культури та звичаїв українського народу. Окрім цього, лекція носила благодійний характер: щоб послухати її, треба було зробити благодійний внесок – 30 гривень. На зібрану суму планується придбати та передати тепловізор для бійців-харків'ян з 92-ї бригади, які зараз захищають місто Щастя у Луганській області.

«Для мене цей благодійний збір коштів також дуже важливий, адже серед бійців на Луганщині знаходиться Валерій Романовський, наш відомий історик та мій друг. Ми всі дуже хочемо, аби він повернувся живим і неушкодженим» – сказав М. Красиков.

Лекція розпочалась із легенди про «Половецьких баб», яку записав у ХІХ столітті Василь Гнилосиров – етнограф та громадський наглядач за могилою Тараса Шевченка. «Наші предки вірили, що на Різдво все має здатність оживати» – розповів лектор. – «І не просто оживати, а й говорити людським голосом. Знаючи це, господарі заздалегідь добряче годували худобу, адже вірили, що вона може поскаржитися Господу. Наша легенда звучить наступним чином: приходить одна кам'яна баба до іншої і питає: «Ну що, онук приходить, кутю носить?» «Носить!» - відповідає. - Ну, а як тільки носити перестане, то ми откам'яніємо». На думку лектора, така алегорія означає наступне: якщо люди забудуть своє коріння, своїх пращурів, свої звичаї, ці «баби» оживуть, а люди, навпаки, окам'яніють. Таким чином, Михайло Михайлович наголосив на необхідності вивчення та збереження народних звичаїв, обрядів і традицій.

«Різдво – це надзвичайний, фантастичний час, у який дива відбуваються на раз! Причому, це стосується не лише Різдва, а всього періоду до Водохреща, Різдвяних святок. Ці звичаї, маючи язичницьке коріння, носять християнську орнаментику.

З часів Київської Русі існував такий звичай: батько ховався за святковим щедрим столом і питав сина: «Чи бачиш ти мене? – Не бачу! – відповідав той. – Ну й щоб ти цілий рік так мене не бачив!» Таким чином, у родину закликали добробут». На думку лектора, нинішня традиція готувати багато їжі на Новий рік – відгомін цієї традиції: «Якщо у перший день року така благодать – то так буде і увесь рік».

Період новорічних свят – дивовижний час, коли є можливість зазирнути у майбутнє. Саме тому зимові свята – це пік ворожінь: молодь гадає на коханих, господарі – на майбутній врожай, добробут і здоров'я. «Раніше господарі, які мали в своєму саду дерева, що не плодоносять, на Різдво або Новий рік підходили до такого дерева і казали: «Спиш? А Христос народився, і ти роди». Ще одним способом повернути дерево до життя був звичай «лякати дерево»: господар брав сокиру і обухом або лезом тричі стукав по стовбуру та промовляв: «Не будеш родити – зрубаю!» Іноді «голосом» цього дерева виступала дитина господаря, яка мовила «Ой, рожу-рожу, не рубай!» При цьому, у мене є реальна історія знайомого, який похвалився, що груша, яка двадцять років не родила, після цього обряду почала рясно плодоносити. І таких історій у мене не менше десятка».

Щоб кури в новому році добре неслися, господарі з дітьми квохтали. «У мене в одній з етнографічних статей так і записано: в однієї господині кури не неслись і їй порадили поквохтати на Різдво. І ви не повірите – спрацювало!» Михайло Красиков зазначив, що у цьому обряді можуть брати участь не лише жінки, а й чоловіки: «Якщо квохтатиме чоловік, тоді в новому році не тільки будуть нестися кури, а й народжуватимуться діти.

Для того, щоб добробут не полишав хату, існували певні табу» - зазначив лектор – «Наприклад, від Різдва до Водохреща не можна було виносити сміття. Та і саме винесення сміття було своєрідним ритуалом – його палили у саду, це називалося «гріти діду ноги». На Святий вечір уся родина та хатнє начиння мали бути вдома. Якщо людина була у дорозі, вона мала неодмінно повернутися в цей час до рідні. Треба було повернути усі борги, бо вважалося, що весь рік будете в боржниках». Наостанок у наших пращурів була традиція: після святкової вечері залишати посуд немитим: «Ми поїли – хай доля вечеряє».

Різдвяно-новорічний період – не лише можливість закликати щастя і добробут до хати, а й поворожити на тривалість життя. «В Україні були такі ворожіння: кожен клав свою ложку горбиком вгору на край миски і так залишали на ніч. Чия на ранок перевернеться – тому й помирати». Інше ворожіння проводили на Спиридона: на кожну людину ставили у воду гілочки вишні – чия зазеленіє, той і житиме. Лектор навів приклад із книги «Муравський шлях-97». Це ворожіння використали, коли одного чоловіка ув'язнили НКВС-ники: його донька поставила гілочки на свого батька та ще декількох чоловік. Згодом зацвіли усі, окрім одної... Засуджений був страчений.

Лекція тривала більш ніж годину і на ній пролунало ще багато чого цікавого. А організатори вже готують новий проект – «Вечір українсько-російської поезії «Тепло-візії», на якому лектор заходу Михайло Красиков та письменник Сергій Жадан прочитають свої твори та найкращі вірші Сергія Черняєва. Організатори впевнені, що їм вдасться ощасливити бійців-харків'ян у Щасті.

Відео лекції можна переглянути тут