Харьковский областной организационно-методический центр культуры и искусства

 
photo 2022 04 28
 
Культурно-мистецькі заходи на 2021 рік
  
Статут
 
graimo
  
folk
 

Нове у віртуальній галереї

 
graf
 

Всі матеріали на даному сайті призначені виключно для ознайомлення без цілей комерційного використання.
Розробка та супровід сайту: AnisLogo
Передрук публікацій дозволяється тільки при розміщенні прямого посилання на сайт https://www.cultura.kh.ua

Українська моваРусский языкEnglish (UK)

war

A+ R A-
Рейтинг статті:

Врятуй воїна — подаруй вишиванку!

e-mail Друк

  copy copy copy copy copy copy copy copy copy

 

Українська вишивка у традиційному сільському середовищі з давніх давен менш за все була суто декоративною. Звісно, естетичний фактор був важливий, але все ж таки другорядний. Особливо це стосувалося рушників та елементів одягу. У першу чергу це були магічні речі, які повинні були оберігати їхнього власника, давати йому силу, здоровʼя, благополуччя. Магічними вони були з двох причин: по-перше, їх вишивали не на продаж, а для найрідніших людей, і майстриня, працюючи, не механічно виконувала свою роботу, а реально «вкладала душу» в неї — втілювала всі свої найкращі побажання родичу чи коханому; по-друге, в самій орнаментиці, основи якої сягають архаїки, були закодовані життєлюбні прагнення наших предків.

Як стверджує найвідоміша дослідниця і деміфологізаторка історії української вишивки Оксана Косміна, сорочка століттями була лише спідньою білизною, і тому не було сенсу її вишивати — вона взагалі не була видна, окрім тонкого краю комірця. Вишитий одяг довго був привілеєм еліти, а в селах для себе стали прикрашати одяг лише з кінця XVIII століття. Козаки, на переконання етнологині, вишиванок не носили (та й слово це відносно нове), як і шаровар, так їх стали зображувати начебто лише у ХІХ столітті [6, 7].

Тим не менше, в експедиціях іноді трапляються перекази (скоріш за все, йдеться про історію двох минулих століть), що українському воїну, який вирушав у дорогу, мати давала чисту вишиту сорочку, сестра — вишитий власноруч рушник, кохана — вишиту хусточку. Хусточки дарували дівчата новобранцям ще й за радянських часів, у 2-й половині ХХ ст.

Вишиті хустинки для воїнів мали довільні візерунки, однак зазвичай обиралися ті самі мотиви, що й для вишивки на сорочках. Вони несли побажання мужності, сили, впевненості, здоровʼя. І, звісно, нагадували юнакові, що його люблять і чекають. Іноді вишиту хустинку пришивали до тонкої матерії (як підкладки), а між підкладкою та хустинкою вкладали по кутах і закріплювали обереги: у 1-му куті — кілька волосинок з голови батьків, дружини і дітей, у 2-му — трохи рідної землі, взятої біля церкви, у 3-му — листочок або трісочку з дерева, яке посадив воїн або його батьки, у 4-й — цвіт калини (щоб вернувся додому) і бузини (щоб взяла на себе всі хвороби і біди). Після повернення бійця цвіт бузини з хусточки клали на бузину. Якщо після цього бузина (її вважали «чортовим деревом») починала всихати, її викорчовували і спалювали (хоча взагалі її корчувати не можна), однак натомість треба було на новому місці посадити нову бузину. [11]

Оздоблювалися всі ці оберегові речі зазвичай геометричним та рослинним орнаментом. Проте іноді на рушниках траплялися сюжетні фігуративні («реалістичні») композиції. Зразок такого рушника знаходиться в Етнографічному музеї «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича НТУ «ХПІ». Його вишила сестра для брата в 1914 р., коли почалася війна і хлопця мали забрати в армію. На рушникові вишиті хатка, деревце і поруч солдат на конику, який «грає». А далі йде вишитий уривок із солдатської пісні, в якому воїн вітає “милу Марусю” і сповіщає, що він повернувся додому. Саме про це думала дівчина, коли вечорами вишивала свою мрію. І сила її любові виявилася такою великою, що солдат пройшов фронти 1-ї світової, а потім Громадянської війни з цим рушником і не був навіть поранений. До речі, рушник зберігся в дуже гарному стані, наче не був в окопах, а провисів весь час у хаті в якості прикраси. У цій родині були впевнені, що саме рушник-оберіг врятував воїна від страшної небезпеки. Отже, дійсно, думки, прагнення, сподівання можуть матеріалізовуватися... Зауважимо, що в українських казках зустрічається сюжет: сестра шиє для брата сорочку, в якій він стає непереможним.

При створенні вишитих оберегів майстрині дотримувалися певних правил. Ніколи не починали роботи без молитви. Сідали тільки з чисто вимитими руками. Нитка не мала рватися, перекручуватися; якщо вона постійно плуталася, роботу відкладали, а часом й повністю розпускали візерунок і починали згодом вже новою ниткою. Оберегову вишиванку завжди шили з одного виду тканини. Сорочку для чоловіка (і тим більше для воїна) вишивали (принаймні починали вишивати) лише в чоловічий день — четвер. Вишита оберегова річ має бути без вузликів, однак деякі майстрині навмисно завʼязували вузликом кінці ниток, аби нечиста сила не могла причаїтися у візерунку.

Зараз візерунки можна зустріти і в ручній роботі, і в машинній, але оберегові вироби, звісно, варто вишивати вручну. Як зазначають Г. Щербій та Н. Гурошева, серед сорочок «найвищий ритуальний статус мали ті, які були виготовлені власними руками. Вважалось, що це найкращий спосіб передати їм магічні властивості» [10, с. 102]. Недарма ж молода дарувала на дівич-вечорі молодому зроблені власноруч сорочку і пояс.

Сорочка вважалася символічним замінником людини, тому поводитися з нею треба було обережно. Свою сорочку радили не продавати, аби не продати своє щастя. Ми знаємо вираз «своя сорочка ближча до тіла», але справа в тім, що чужу взагалі не надівали, аби не перебрати на себе чужу долю. Утім, якщо доля предка була щасливою, то чому було б не надіти воякові батькову або дідову сорочку — і тоді вона ставала родовим оберегом хлопця. Згадаймо: як тільки народжувався хлопчик, його одразу ж загортали у батьківську сорочку — батько ніби брав в обійми сина на все життя.

О. Косміна має рацію, коли наполягає на тому, що автентичну сорочку, навіть не дуже стару, якій 50-70 років, не варто носити, а треба зберігати вдома

у шухляді як реліквію, бо вона псується [3]. Однак в Україні такий підхід не надто популярний. У традиційному українському селі, особливо у небагатих людей, навіть у середині ХХ століття взагалі було мало одягу і взуття (часто були одні чоботи на кількох дітей), отже носили і батькове, і дідове, і за потреби перешивали, поновлювали. І сьогодні є традиція роздавати знайомим і друзям одяг небіжчика через 40 днів після похорону, аби трохи «продовжити» перебування людини на цьому світі. Коли ми вдягаємо речі наших померлих родичів, мимоволі відчуваємо звʼязок із ними, а через них — і з далекими пращурами. Тим не менш, «якщо ми так любимо нашу культуру, якщо хочемо одягнути етнічне, то є й інші способи це зробити. Можна відшити самому, замовити комусь або зробити інші імітаційні прийоми вишивки. Можна використати машинну вишивку, і у цьому нічого поганого немає, якщо витримані кольори, стиль, регіон тощо», — зазначає руйнівниця міфів [3]. Можна, звісно, з точки зору сучасної «просуненої» людини вважати, що «носіння артефакту не веде ні до якого позитиву, це просто тішить своє его» [6], називати «варварами» бабусь із сільського фольклорного ансамблю чи учасників міських дослідницько-виконавських фольклорних колективів (таких як «Муравський шлях», «Древо», «Божичі»), які виходять на сцену в автентичному вбранні, проте хіба у носіїв фольклору зазвичай є можливість робити копії старовинного одягу і хіба не часто спрацьовує правило: які костюми — такі й пісні? Можна дорікати колекціонерам, які часом зʼявляються на публіці не в дизайнерському одязі, а в справжній старій сорочці. Однак якщо це не бажання похизуватися, а щось екзистенційно важливе для людини, нащо її соромити і говорити, що вона не дбає про свою ж колекцію? Врешті-решт — річ для людини чи людина для речі? Що важливіше: збереженість артефакту чи почуття, які відкривають сенс буття? Музеєфікація батьківської спадщини, зокрема гардеробу, — хіба єдине етично виважене рішення?

У наші дні на деяких сайтах можна побачити «сорочки-обереги», які начебто спеціально вишивалися для тих, хто йшов воювати. Не впевнений у тому, що був такий канон. Та й чи була у ньому потреба? Адже звичайна вишита чоловіча сорочка містила достатню кількість знаків сили, мужності, охорони, щоб слугувати оберегом для того, хто її носитиме. Так, можна взагалі ставитися скептично до народної символіки, як О. Косміна: «Ми не можемо сказати, чи вкладали жінки якусь символіку у те, що вони вишивали. Якщо вони повторювали речі вищих щаблів населення, то про яку символіку може йтися?» [2]. Або: «Обереги на вишитій сорочці — теж питання спірне, провокативне й ніким аргументовано не підтверджене. Річ у тім, що графічне зображення залежало не від сили жіночої магії, а від самої техніки вишивки» [7]. Все можна пояснити просто і раціоналістично, як це робить дослідниця з 40-річним стажем: «Точних даних про захисну функцію вишивки немає, але якщо уважно подивитися на крій сорочки, то як правило, декор зосереджується на конструктивних лініях — зʼєднаннях деталей крою або завершеннях крою виробу» [7]. Однак чи все можна пояснити в традиціях вишивання суто технічними, конструктивними аспектами чи «мавпуванням», модою? Чи так вже й ніколи не розуміли майстрині, що за знаки вони наносять на вишивку?

Сама форма сорочки була своєрідним магічним «панцирем», охоплюючи майже всі життєво важливі частини тіла людини, створюючи закритий з усіх боків енергетичний простір; орнамент же оздоблював сорочку на грудях (розріз горловини), шиї (комір), плечах, запʼястях (манжети) та унизу по обідку (поділ) — там, де відкривався доступ до тіла. Тамара Ніколаєва у книзі «Історія українського костюма» робить припущення, що «функція стародавніх шийних прикрас поступово перейшла на вишивку горловини, коміра, грудей сорочок; функція прикрас запʼястя рук — на вишивку низів рукавів тощо» [5, с. 157], хоча, на наш погляд, в жіночому варіанті одне одному не заважало, а зазвичай і доповнювало (коралі, дукачі). Чоловічі сорочки часто були менш орнаментовані (особливо у людей старшого віку, хоча й не скрізь) й могли мати вишивку тільки на грудях і на запʼястях, а на рукавах розкішну вишивку робили на жіночих сорочках. Розрізнялися чоловічі та жіночі сорочки також кроєм. Марія Чумарна, авторка книги «Код української вишивки», стверджує, що «сорочка складалася із шести чотирикутників різної величини, і якщо б виміряти їхнє співвідношення, то в ідеалі ми отримали б золоту пропорцію» [4].

Важливо, щоб сорочка була з натуральних матеріалів (льон, коноплі), бо вони мають живу енергетику і позитивно впливають на біополе людини.

Дослідники зазначають, що на чоловічих сорочках не так часто зустрічаються суто чоловічі символи — зазвичай вони йдуть у парі з жіночими, бо саме єдність чоловічого і жіночого начал є основою людського буття, та й без жіночої енергії чоловікові не обійтися.

На чоловічих сорочках найчастіше поєднуються елементи геометричного орнаменту і рослинні мотиви. Найдавніший орнамент — геометричний, бо вишивці передувало ткацтво, і саме з тканих виробів, де технічно можна було зробити лише ті чи інші різновиди геометричних фігур, він перейшов до арсеналу вишивальниць.

Безкінечник (хвилька, кривулька, меандр) — один із найдавніших захисних знаків, що символізує вічність і неперервність буття. Зазвичай його вишивали по краях сорочки, аби унеможливити проникнення зла до тіла. На вишиванці хвилясті лінії — також життєдайний символ води, небесної вологи, нескінченності життя, його безперервного плину, еволюції Всесвіту і людини.

Восьмипроменева зірка, яку називають також Алатир, хрест Сварога, козацький хрест, повна рожа — один із найсильніших оберегів: дає силу, захищає від біди, хвороби. Саме цей знак вважався найкращим оберегом у далекій і небезпечній дорозі. З такою зіркою ходять колядники. Це також знак Богородиці, Квітка Матері Божої, Зірка Матері (її зображують на Богородичних іконах). Утворюється вона накладанням прямого хреста на косий, тобто є поєднанням чоловічого і жіночого начал. У такій зірці — вся сила жіночої любові та захист Діви Марії. Отже, цей знак на сорочці надає чоловікові сонячну життєву силу, мудрість і стійкість.

Шестигранник або коло з 6-кінцевим хрестом або 6-ма пелюстками всередені — знак Громовика. Він захищав від грози і вважався дуже потужним оберегом воїнів-чоловіків. Це один із найдавніших індоєвропейських солярних знаків, відомий шумерам, персам та багатьом іншим народам під різними назвами і в певній кількості графічних варіацій. У словʼян це був знак Перуна-Громовержця. Зустрічається на християнських надгробках і в храмах, на дверях, предметах побуту, одязі, особливо популярний у гуцулів та бойків.

Трикутник, обернений вершиною вгору, символізує вогонь (він і нагадує язик полумʼя), духовність, чоловічу сутність. Стихія вогню пронизує всі плани буття. До того ж трикутник — символ Трійці.

Шеврони — обереги-трикутники, які не мають основи, незамкнені. Лінійний орнамент із шевронів виглядає як зубчастий узор, ламана стрічка з ритмічним чергуванням. Шеврон вершиною догори символізує чоловіче, духовне начало, а спрямований донизу — жіноче, матеріальне.

Прямий хрест також був чоловічим символом. Він був знаком Сонця, Логоса, Творця, гармонії чотирьох стихій (вогню, води, землі, повітря), символом запліднюючої сили, а також перемоги світла над темрявою. Вертикальна лінія є чоловічою, активною, духовною і небесною, горизонтальна — жіночою, пасивною, земною, а перехрещення їх знаменує зустріч і гармонію Небесного і Земного, Духа і Матерії.

Перекреслений хрест — солярний символ, який перекривав дорогу злим силам.

Гребінь із сімома виступами символізував гребінь півня, а саме кукурікання цього птаха відлякувало нічні жахіття. А безстрашність вкрай необхідна бійцеві.

Квадрат на вишивці — це досконалість, гармонія, порядок. Перехрещені квадрати, які зустрічаються на чоловічих сорочках, означають «земне поле».

Спіраль червоного кольору захищала від злих сил, фіолетового чи темно-синього — загострювала інтуїцію та підсилювала звʼязок із предками.

Серед фітоморфної орнаментики один із найпотужніших чоловічих символів — дубове листя. Зображується іноді й у вигляді гілки з листям і жолудями. Недарма у фольклорі сильний парубок порівнюється з дубочком. У словʼян дуб шанувався як священне дерево, був посвячений Перунові — богу блискавки, покровителеві воїнів. Цей знак на вишиванці має надавати силу, витримку, мужність бійцеві.

Листя хмелю зазвичай вишивали на сорочці парубка на Поділлі та в центральній Україні. Цей знак несе в собі семантику розвитку, молодого буйства і кохання (недарма хміль зустрічається у весільній атрибутиці і фігурує у відповідних піснях).

Мак, за народними повірʼями, є наймогутнішим апотропеєм: саме освяченим диким маком-видюком обсипали обійстя у певні свята, обсипали корову перед першим вигоном навесні, щоб її не зурочили, кидали його позад себе, коли тікали від відьом... Словʼяни вірили, що мак може захистити від будь-якого лиха, від найстрашнішого ворога. А ще було повірʼя, що поле битви навесні покривається маками. Вважалося, що саме ця квітка символізує незабутню памʼять роду. У родинах, де був загиблий, дівчата вишивали маки на сорочках, а на голови надівали вінки з семи маків — обіцяючи таким чином зберегти і продовжити рід. Здавна на чоловічих сорочках не було квітів, однак могли бути їх геометризовані форми.

Барвінок — символ молодості, цілеспрямованості, розвитку, шлюбу (на Західній Україні, особливо в Карпатському регіоні, він активно фігурує у весільній обрядовості, атрибутиці і пісенності). Сорочки з зображенням барвінку і хмелю носили юнаки і дівчата. А оскільки барвінок і під снігом не втрачає свій зелений колір — це символ стійкості, мужності, безсмертя, тобто саме того, чого можна побажати воїнам-захисникам.

Виноград (лоза та грона) вишивають на чоловічих і жіночих сорочках Полтавщини та Київщини — як символ родинної гармонії та щастя. Виноград — оберіг сімʼї та родючості.

Папороть, овіяну купальськими легендами, вважали захисницею чоловічого здоровʼя.

Сосна, яка була священним атрибутом аполонійських і діонісійських містерій, культів Атиса, Марсія, Озиріса і є образом Бога-Спасителя й Бога-Мученика, теж є потужним оберегом. Як зазначає Михайло Селівачов, автор книги «Лексикон української орнаментики» (2005), «її вічнозелена глиця означає безсмертя» [8, с. 184]. За переказами, сосна виявилася нездатною ані на розпʼяття для Христа, ані на цвяхи для нього, тому Бог поблагословив її і вона вічно зелена.

Ми навели лише деякі знаки, які були б доречні на чоловічій сорочці. Неабияке значення має й колористика вишиванок. У різних регіонах і в різні періоди історії домінували свої улюблені кольори, що було обумовлено часто не естетичними смаками, а приступністю тих чи інших ниток чи певною модою. Сучасні фірми пропонують різнокольорові сорочки, а чорну охрестили «козацькою». Чорна сорочка виглядає стильно, зручна у похідних умовах, однак традиційний колір українських сорочок все ж таки білий, і саме він вважався обереговим. Цей колір, за народними уявленнями, надає духовну чистоту, добрі помисли і енергію, позбавляє від важких думок і поганих очей. Як зазначав Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу», «українська сорочка шиється тільки з білого полотна», «у відміну від українців росіяни захоплюються кольоровими, а найбільше червоними сорочками. Звичай носити кольорову сорочку москалі запозичили від татар» [1, с. 538]. Утім, сьогодні популярні дизайнерські сорочки різних кольорів, і О. Косміна не бачить у цьому нічого поганого. Доводилось нам зустрічати й червоні фірмові вишиванки для парубків.

На Слобожанщині, стверджує Валентина Сушко у книзі «Українське традиційне вишивання на Слобожанщині», до самого кінця ХІХ століття вишивали переважно по білому саморобному полотні лляними або конопляними нитками (відбіленими і невідбіленими) техніками «вирізування», «зерновий вивід», «виколювання», «соловʼїні вічка», «лиштва», «ляхівка», «мережка з настилом по видьоргу». Мотиви були переважно рослинно-геометризовані чи геометричні [9, с.29].

Чорний колір несе в собі силу родючої матері-землі, і тому є в орнаментиці вишиванки символом непохитності та суворості.

Червоний колір в орнаменті вишитої сорочки повʼязаний із символікою вогню, сонця, крові, пристрасті: це і вогненний захист, і знак активності, сили життя. Вважається, що він приносить удачу.

Жовтогарячий колір, який так полюбляють у селищі Космач Косівського району Івано-Франківської області, але часом тією чи іншою мірою використовують майстрині й в інших регіонах, теж наповнює людину життєдайною сонячною енергією, радістю буття, сприяє відкритості, щирості, проявам веселої вдачі.

Блакитний і зелений кольори є символами спокою і благодаті. Блакить повʼязана й з небесним захистом, а зелений асоціюється з весною, розквітом природи, буянням життя, тобто ці кольори в орнаментиці вишиванки додають оптимізму та неабияких сил її власнику.

Синій колір — символ води і жіночого начала — не буде недоречним в орнаменті чоловічої вишиванки, адже вода — один із основних елементів природи і річ, без якої людина не може обійтися, вона священна і є одним із найвідоміших оберегів, а жіноча любов (матері, сестри, дружини, коханої) береже бійця на страшних стежках війни.

Звісно, воїну, який іде на фронт, краще за все подарувати бронежилет. Однак і вишиванка буде зовсім не зайвою в якості «магічного броніка», духовного оберега. Навіть якщо не віриш у силу кодів орнаментики. Те, що робиться від щирого серця, те, в чому є заряд любові — хіба не може не рятувати?

Отже, у кого є вишита чоловіча сорочка — подаруйте її воїну. Хай вона захистить того, хто захищає нас!

Література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу : етногр. нарис. Київ: Оберіг, 1993. 590 с.

2. Грубнік М. Геометричні мотиви та квіти: символіка українських вишиванок. URL: https://life.fakty.com.ua/ua/showbiz/moda/symvolika-ukrayinskyh-vyshyvanok-etnolog-rozkryla-znachennya-ornamentiv-i-koloriv/

3. Етнологиня Оксана Косміна пояснила, чому закликає українців не носити автентичний одяг. URL: http://www.nrcu.gov.ua/news.html?newsID=90780

4. Зінченко Т. Народжені в сорочках: символи і обереги нашої вишиванки. URL: https://espreso.tv/article/2018/05/17/narodzheni_v_sorochkakh_symvoly_i_oberegy_nashoyi_vyshyvanky

5. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. Київ: Либідь, 1996. 176 с.

6. Прокопчук І. Історія та міфи про українську вишиванку. URL: https://versii.if.ua/novunu/istoriya-ta-mify-pro-ukrayinsku-vyshyvanku/

7. Рудяченко О. Оксана Косміна: запорозькі козаки носили не шаровари, а вузькі полотняні штани. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/03/2/157122/

8. Селівачов М. Лексикон української орнаментики: (іконографія, номінація, стилістика, типологія). Київ: Редакція Віісника «АНТ», 400 с.

9. Сушко В. Українське традиційне вишивання на Слобожанщині: інформаційний довідник та методичні матеріали. Харків, 2008. 60 с.

10. Щербій Г., Гурошева Н. Символіка народного костюма. Українці: історико-етнографічна монографія у двох кн. / за наук. ред. А. Пономарьова. Опішне, 1999. Кн. 2. С. 97—120.

11. Що вишивати для воїна в дорогу як оберіг. URL: https://www.dianaplus.com.ua/shho-vishivati-dlya-vo%D1%97na-v-dorogu-yak-oberig/

Михайло Красиков

e-max.it: your social media marketing partner