Як і на всій території України, переважна більшість вінків на Слобожанщині в теплу пору року робилася з живих квітів. У вінок могли вплітатися духмяні лікарські трави. Після свят вінок залишали вдома і користувалися ним в лікувальних та магічних цілях: вдягали його на голову, щоб голова не боліла, заварювали трави з нього для ополіскування волосся або купання дітей. Ружа, чорнобривці, сокирки, петрів батіг, любисток, барвінок, м’ята – ці рослини й квіти були улюбленими, але рвали майже всі квіти, що росли біля хати.
Інша справа – весілля. На весілля молодій робили вінок переважно зі штучних квітів, адже грали його в основному восени на Покрову, якщо весілля відбувалося після Великодня, то могли вплітати в головний убір барвінок. На Старобільщині збереглися згадки, що на голову молодої пов’язували шовкову стрічку або хустку, зверху одягали вінок зі штучних квітів з паперу або тканини, які могли бути вмочені в парафін, та восковиць – парафінових або воскових крапельок. До такого вінка традиційно могли додавати перо павича й доповнювали головний убір «квіткою» – прикрасами з призбираної стрічки або тканини, одну з яких у весільному обряді пришивали до головного убору молодого.
Взагалі, мода на воскові весільні вінки прийшла на терени України з Європи, а саме з Англії. Вони стали дуже популярними у другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття. Вінок могли робити подружки нареченої перед весіллям або ж його купували у жінок, які займалися їх виготовленням. Якщо ж молода не могла собі дозволити такий вінок, то його позичали у когось в селі.
На Харківщині сам вінок називався «квітка», «цвіток», а от вже «квітка» мала назву «віночок». На Нововодолажчині на дівич-вечір перед весіллям молода (або ж, як її ще називали «княгиня», «цариця») сама робила «квітку» з червоної стрічки.
Матеріал підготувала провідний методист відділу дослідження нематеріальної культурної спадщини та креативних індустрій Харківського обласного центру культури і мистецтва Катерина Курдіновська.